Роман Федорів - Єрусалим на горах

— Але ж слідство начебто підтверджує психічний злам, — зважився я на дальші розпити. — Зібрані якісь заяви, свідчення.

— Які свідчення! — Вербень визвірився на мене, начебто мені належала ініціатива з'ясування психічного здоров'я Павла Ключара. — Хмурої Насті? Отої сучки ланкової, Рибки, нібито Павло її напастував… та вона, курва, на кого хочеш набреше. Кажуть, що є іще декілька подібних заяв, які повинні підтвердити духовну кризу Павла Ключара. Начебто сама Ольга, дружина Павлова, щось там свідчила… А втім, — Вербень прискалив хитрувато око, — вам не здається, Майстре, дивним, якщо не підозрілим той факт, що слідство аж так конче напустилося чимсь «пояснити», обставити Павлову смерть? Чого б то?

Старий стояв біля вікна, вдивлявся у ніч і, здавалося, надслуховував, очікував від ночі відповіді на своє запитання.

Цілу ніч вивівкувала студена шарга; вітер, як звір у клітці, витанцьовував поміж деревами в Ключаревому саду й не міг, заблуканий, очманілий знайти посеред дощу й темряви, виходу у широкий світ; інколи вітер, зобачивши у вікнах світло, налітав на хату, видзвонював шибками, і хата, здавалось, як човен, похитувалась й потріскувала. Великі грубі свічки в чотирьох підсвічниках обабіч спорядженого на столі тіла, сполохано поблимували, а люди, що сиділи коло мертвого, «щоб йому не було скучно напослідок у рідній хаті», переривали свої буденні розмови й хрестилися, надслуховуючи.

Десь по опівночі разом із поривом вітру, що тріснув дверима, зайшла до хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, і Вербень, і сусіди, і люди сторонські, чужі, давно очікували приходу цієї молодої жінки; ніхто про це очікування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного в душі, мабуть, жевріла надія, що вона таки прийде з Павлом попрощатися; ми всі знали, що він її любив, ібуло б з її боку жорстоко не відвідати його в останній раз.

Ольга появилася в плащі і в гумаках, але простоволоса; дощ змив її голову, волосся світилося чистою міддю, по обличчю стікали пацьорки води. Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старі Чоботи настояли, щоб вона з Павлом розлучилася, нам по-людському хотілося, щоб Ольга розридалась, пожалувала за кількома роками щастя, якого зазнала з Павлом.

Вона однак не плакала.

Ольга витерла обличчя рукавом і ми всі побачили, що очі її були сухі, і горіли вони синім вогнем, зовсім не сумним, не покаянним, не винним; губи її були вперто стиснуті, ціле її обличчя виражало якусь готовність…

Готовність до чого?

Ми всі мовчали, боячись сполохати її душу, і раділи за неї, що таки серед ночі вирвалася з-під злої опіки й прибігла побути з Павлом; хтось навіть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде з Павлом наодинці, бо, певно, напослідок має багато дечого йому сказати, й дехто вже почав висотуватися в сіни.

Марні були наші міркування: Ольга, окрім покійника, що лежав із заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нікого не бачила й не чула наших пошептів, а може бути, що й не пам'ятала про саму себе, бо, постоявши якусь часину заклякло біля порога, враз упала на коліна і, перехрестившись, почала голосно молитися:

«Отче наш, іже єси на небесі й на землі, хліб наш насущний…»

Ніхто із присутніх, окрім матері Павлової та мене, не знав, що Ольга Чобіт тайкома від своїх родичів навчилась від Павла «Отченаша», бо до зустрічі з Ключарем на Дністрі, вона не вміла молитися… не вміла й не хотіла, так її вдома настановили. Бог для неї був не тільки заборонений, але й непотрібний.

То що ж означала оця раптова прилюдна молитва… молитва, може, й не за душу Павлову… молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлів у ній місяцями, проти батька-матері? Було це каяття? Було це скресіння душі? Хто міг відповісти на ці запитання?

Стара Ключариха приклякла поруч невістки, обняла її: «Отче наш, іже єси на небесі й на землі…»

Вранці несподівано виникла проблема: де маємо поховати Павла Ключара? Данило Вербень запропонував викопати яму під липою на старому цвинтарі навпроти дверей Святого Духа.

— Небіжчик, прецінь, був хранителем Святого Духа, — казав Вербень. — Най і після смерті його стереже. Тепер тим більше потрібна церкві охорона… потрібна, хоч і нема в ній фрески.

Проти цієї пропозиції рішуче й злякано поставився Яцина, дільничний міліціонер.

— Забороняю. Я, сказати б, влада чи якийсь постіл? — почав заїкано кричати. — Що, н-не знаєте, де вішальників закопують? Там їм місце, де призначено для самогубців. На старому цвинтарі сто років уже не ховають або й більше.