Роман Федорів - Єрусалим на горах

Що? Що? В моїй голові ніяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом літа тремтів, щоб не дай Бог не зачепити долітцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, він тут же її яєчним білком закріпляв, ні з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу… усю, щоб і сліду по ній не залишилося, щоб люди про неї забули? Потім, отямившись, поліз самотужки в петлю?

Ні, не хотілося вірити у «відомі випадки в криміналістиці», тим більше, що Ключар мав розсудливий, спокійний характер.

— Ви мовчите, професоре… мовчите, бо не вірите, — вкрався у мої сумніви Василенко. — Я вас розумію… і я особисто теж хочу зрозуміти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тілі повішеного нема ніяких слідів насильства… зате є багато слідів, відбитків його пальців на топорищі сокири, якою порубав вашу фреску, і слідів на драбині… він приставляв драбину до стіни, щоб дістати аж до облич, що були намальовані.

— Якесь запаморочення… якесь нашестя злої чорної сили напало на нього, — мимоволі вирвалося в мене гнівно й розпачливо. У цю хвилину я справді ненавидів Ключара за його злочин, у мене навіть мелькнула думка сісти в автомобіль і повернутися до Львова… повернутися, бо вішальник не заслуговує, щоб я був присутнім на його похоронах. — Де це він наклав на себе руки? Вдома? — спитав я Василенка.

— Там же, у церкві Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька келія… він знайшов там гак, — відповів майор. І зітхнув сумовито. — Не знайшов іншого місця… осквернив храм святий.

Він передав куті меду, і слава Богу, що передав; навіть будучи пригніченим, морально вбитим, я в останніх його словах відчув фальш: йому не було діла ні до Павла, ні до Голгофи, ні до осквернення Святого Духа. В мокрій Темряві я не міг побачити усмішки на його лиці, але я уже не сумнівався, що вона була крива, зловтішна. Блудний неправдивий вогник тлів на його губах.

— Я тільки не можу второпати, звідки так негадане, раптово найшла на Ключара чорна підступна сила, — я повернувся до своєї попередньої думки, але гніву в мені на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його звинувачувати; я нічого не знав про його смерть і про його передсмертні страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. — Тому маю намір офіційно заявити слідству, що протягом літа я жодного разу не спостерігав в Ключара якихось відхилень…

— Це ваше право, Василю Васильовичу, і ваш обов'язок, — відповів з готовністю Василенко. — Слідство, наскільки мені відомо, якраз виясняє мотиви злочину й самогубства, психічний стан Ключара за останній місяць-два. Є цілий ряд свідчень… є свідки, які стверджують: Ключар потрібував лікування. Слідство має у своєму розпорядженні факти… заяви; слідство, психіатри також приходять до висновку, що «чорні сили», про які ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична натура, вразливість, розрив із сім'єю, невдачі на літературному поприщі, емоційне сприймання фрески… в тому числі й зображення свого начебто двійника, призвели до вибуху.

Відчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зі мною; було тільки дивно, що для розмови обрано мокру й темну ніч, роздоріжжя і безлюддя.

— Слідство, може, й має рацію… Тільки не можу зрозуміти: чому така увага з боку кадебе до моєї особи? Очевидно, ви перестріли отут мою машину зовсім не для того, щоб повідомити мене про версію районних слідчих? — Мені було цікаво дізнатися, що відповість на це Василенко. — І чому, власне, кадебе надає такого значення смерті Павла Ключара? Є для цього міліція, прокуратура. — Останнє моє запитання стало водночас для мене… відповіддю: на злодію шапка горить. Так подумалося. Ні, майоре, не так усе просто сталося.

— Я перестрів вас спеціально, щоб ви, професоре, були в курсі справ. Ваше ім'я, репутація вам дорогі. Ми б не хотіли, щоб ваша особа, ваше ім'я фігурувало у цій непривабливій історії, — промовив сухо Василенко. І, подумавши, додав: — Так, кадебе не випадково придає цьому випадку немалого значення. Вас поінформували товариші з обкому, що у нашому районному центрі Рогачі хтось розповсюдив листівку… розпустив ворожий поголос, що нібито у смерті Ключара завинили органи державної безпеки.

Я мовчав; я подумав, що треба підійти до своєї машини й заспокоїти Дарку, яка, певно, вмирає від перестраху. Добре бодай, що з нею Петро Степанович. Але Василенко, немовби відчувши мій внутрішній порух, ухопив мене за руку.

— Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження… маю враження, що й ви, грішні, подумали щось подібне. Принаймні ваша мовчанка… — Він засміявся, але сміх був робленим, злим. — Справді можна сміятися з того, що кадебе мало в особі Ключара запеклого й небезпечного ворога радянської влади. Бо хто він такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи він вартий того, щоб бруднити об нього руки?