Андрій Кокотюха - Київські бомби

Побачивши зі свого місця сигнал тривоги, у той же бік рушив незграбний велетень Малюта. Щоправда, таким собі неповоротким слоном він здавався лише стороннім. Ті ж, хто знав цього колишнього зломщика, якого Штерн навернув до лав соціалістів-революціонерів на пересилці в Красноярському централі [17] Красноярський централ — одна з найбільших пересильних каторжних тюрем у Російській імперії, знаходилася в російському місті Красноярськ. , не радили б модним нині спортсменам змагатися з кремезним мужиком на швидкість реакції.

З найближчого двору вже виходив Гірш — мав отримати інший сигнал та рухатися до коляски, щойно з’явиться приречений. Бомби цей колишній гірничий інженер, знавець підривних робіт із промислової Юзівки [18] Юзівка — перша (до 1924 р.) назва сучасного Донецька. , робив сам, та, на відміну від більшості піротехніків, завжди ходив на акції разом з усіма: якщо в когось, навіть у Штерна, з якоїсь причини пекельна суміш не вибухне, те, що тримав при собі Гірш, спрацює завжди, безвідмовно.

Тепер перед бойовим загоном стояло просте завдання — перехопити свого керівника, відбивши від нього філерів.

Бойовики знали, куди саме збирається вивести свій небажаний ескорт Штерн. Вони скоротять відстань дворами, влаштують засідку. Вийшовши просто на них, керівник першим кинеться на ближчого шпига. Інші тут же виявлять себе, вступлять у гру.

Нападу фараони не чекають, розстріляти та навіть закидати їх бомбами — пара дрібниць, звична та знайома справа. Гірш і Левін мали досвід вуличних боїв. Перший — у Москві, був одним із тих, хто закидав бомбами спрямованих на підмогу жандармським кіннотникам військових кавалеристів знаменитого Семенівського полку [19] Лейб-гвардії Семенівський полк— одна з найстаріших військових частин Російської імперії. У грудні 1905 року гвардійці-семенівці брали участь у придушенні збройного повстання у Москві. . Другий — в Одесі, коли минулої осені разом із анархістами на замовлення партії есерів брав участь у кількох гучних ексах [20] Екс — від «експропріація», збройне пограбування, одне з головних джерел фінансування терористичного та революційного рухів у Російській імперії. , потрусивши як слід чи не всі великі одеські банки.

До своєї групи Штерн підібрав надійних та перевірених людей. Фаїна навіть потай від інших пишалася, що керівник вважає і її перевіреним бійцем. Хоча бомб їй поки що не довіряв, та все ще попереду, недарма вона гартувала силу своїх, колись таких тендітних, ручок…

Ні, жоден із бойовиків не сумнівався в успіху спроби відбити старшого. Вони спокійно налаштувалися на новий план. Але все ж таки занепокоїлися, побачивши, як саме в цей час з боку Ярославового Валу зацокотів прикметний екіпаж, котрий вони чекали тут уже годину.

Генерал-майор Євсєєв, суддя військово-окружного суду.

За його вироком у вересні повісили двох членів бойової організації, ще трьох відправили на довічну каторгу. Газети широко висвітлювали цей процес. Його високоблагородіє пан Євсєєв просто в залі суду повідомив, скільки разів йому по­грожували знахабнілі терористи, вимагаючи якщо не виправдати їхніх товаришів, то принаймні пом’якшити вирок. Не допустивши, зокрема, смертної кари.

«Після таких зухвалих погроз я готовий відправити на шибеницю всіх! — виступав у залі суду генерал-майор. — Але в Російській імперії все ж таки є закон. Його буква вимагає карати на смерть тих, чиї страшні злочини того варті. І не підсмикувати на мотузку всіх гуртом лише тому, що я, суддя, вірнопідданий і патріот, наділений правом судити й оголошувати вироки, вважаю: тільки так можна викорінити цю заразу терору! Погляньте довкола: кров ллється всюди! Ллється вже не перший рік! Нині вбивають мало не щодня, і безкарний терор лише збільшує ряди героїв! Ця кров — на совісті так званих кадетів і так званих соціалістів-революціонерів! І ми повинні це знати й розуміти! Та закон є закон. І саме він не дозволяє оголошувати всім цим злочинцям смертні вироки! Бо я відповідаю за свої слова та дії, я служу закону! Навіть якщо це не зовсім подобається радикально налаштованим підданим Його Імператорської Величності!»

«Пожаліти — означає приректи людей на вічну каторгу», — сказав тоді Штерн, недобре посміхаючись, і додав при цьому: аби йому справді погрожували, сатрап давно був би вже мерт­вий. Ці слова вирішили долю судді. Левін протягом трьох наступних тижнів через гарненьку простушку — генеральську покоївку — дізнався, куди і в який час суддя виїздить у неділю. Звичок своїх цей консерватор не міняв. Улаштувати засідку й виконати свій партійний вирок царському катові тепер лишалося справою техніки.