Андрій Кокотюха - Київські бомби

А саме — після злощасного й ганебного жовтневого Маніфесту, після якого в Києві, Харкові та навіть в Одесі, яка завжди й цілком справедливо пишалася статусом вільного міста, раптом, мов гриби, почали виростати цілі спільноти, з доброго дива вимагаючи, аби в училищах, гімназіях, вищих школах та навіть державних установах Російської імперії почали користуватися поруч із російською також мовою, якою щебетали між собою їхні служниці, сільські дівчата. І яку Сергій чув лише в батьківському маєтку неподалік від Києва — мову неосвічених людей, котрі мали доволі слабке та крихке поняття про державний устрій величезної імперії та особливості керування нею.

Підвисоцький не міг скласти в голові, чого саме не вистачає тим, хто замість малоросів — тим, ким були, дай Боже пам’яті, мало не дві сотні років, — починає вперто й на весь голос називати себе українцями.

У яких правах вони обмежені?

Навпаки, вважав він слідом за Столипіним, це дуже добре й навіть практично, коли величезна країна, що розтягнулася від Чорного моря до Білого, говорить однією мовою, служить одному государеві, усвідомлює себе частиною великої могутньої країни. Ніхто не морить їх голодом лише тому, що вони належать до іншої нації, хоча у чому аж така суттєва різниця між селянами Московської, Петербурзької, Новгородської, Мін­ської, Київської та Харківської губерній? Якось, будучи підлітком, Сергій читав про работоргівлю на Півдні Американського континенту, а також про те, як прогресивна Північ перемогла Південь у війні. І, поклавши руку на серце, погоджувався: це дуже погано, коли людина з іншим кольором шкіри стає рабом та по­збавляється елементарних громадянських прав.

Але ж ті, хто раптом почав називати себе українцями, жодних прав, на глибоке переконання ротмістра Підвисоцького, донедавна позбавлені не були! Ну, не продавалися вони на невільничих базарах, як це було в Новому Світі.

Чесно намагаючись розібратися в цьому й залишаючи за собою право чогось не розуміти та шукати пояснення, Підвисоцький після кількох спроб здався й склав руки. Він далі не розумів, чого їм усім треба й чим вони, українці, відрізняються від нього, малороса. Єдине, з чим Сергій Іванович через силу змирився, і то не тепер, а досить давно: до великороса йому, ураженому не дуже чистою, як він вважав, спадковістю, до великого російського народу не те щоб далеко — просто не досягнути. Тож ротмістр знайшов для себе чи не єдиний вихід: вірою і правдою служити государю-імператору. Так, як рід Підвисоцьких служив уже не перше покоління.

Віру в царя суттєво похитнув лиховісний Маніфест, випустивши з пляшки чимало злих джинів та відкривши не одну, а навіть кілька скриньок Пандори. Хоча, з іншого боку, саме несподівані й загалом згубні для імперії політичні та суспільні наслідки, до яких призвів Маніфест 17 жовтня 1905 року, виявили нарешті, хто є хто. Тепер, після Маніфесту від 3 липня, ротмістр Підвисоцький міг краще розуміти причини того, що відбувається.

Усвідомити, хто є хто довкола.

Та, зокрема, розібратися, чому товариш прокурора Чухонцев став жертвою зухвалого й жорстокого замаху.

Зізнаючись собі, що царське рішення про надання згубних свобод суттєво підірвало його віру в непогрішимість, авторитетність та могутність імперії, Сергій Підвисоцький так само усвідомив: цю віру повернув та навіть зміцнив Петро Столипін — тоді, коли взявся усувати наслідки височайшого переляку жорсткою сильною рукою.

Хай записні м’якотілі ліберали називають це реакцією. Вони праві. На безлад, який творився в державі, мусить бути відповідна реакція.

На те і влада, щоб реагувати.

Щоправда, реакція дещо запізніла. Та все ж таки колись починати треба.

Підвисоцькі мали кріпаків, та сам Сергій, за часом народження не заставши ті часи, все ж таки не вважав себе прихильником закріпачення. Слуга повинен служити панові не через те, що його до цього зобов’язують закони. Якщо один пан, а інший погоджується стати його слугою, це означає лише ви­знання нижчого власної нижчості перед вищим. Кінець кінцем, не всякий пан вартий слуг, це теж було частиною переконання Підвисоцького, й він навіть пишався: вивів щось схоже на власну теорію, не раз уже озвучену в компаніях. Проте, погоджуючись, що кріпацтво віджило себе й просто мало бути скасоване, бо того вимагав конкретний історичний та політичний момент, жандармський ротмістр так само визнавав: саме оця перша велика свобода, пожалувана імператором своєму народові, дала потужний поштовх і піднесла хвилю терору, котра накрила неосяжну територію імперії.