Андрій Кокотюха - Київські бомби

Андрієва розповідь — про безумство та безглуздість цього «героїзму». Ця розповідь про «підземне» життя мого улюбленого колись міста, тротуари та будинки якого пам’ятали кроки, слова, дихання, сміх та сльози десятка поколінь моїх предків. Місто, в якому вони жили, було містом, в якому «весной зацветали белым цветом сады, одевался в зелень Царский сад, солнце ломилось во все окна, зажигало в них пожары. А Днепр! А закаты! А Выдубецкий монастырь на склонах! Зеленое море уступами сбегало к разноцветному ласковому Днепру. Черно-синие густые ночи над водой, электрический крест Св. Владимира, висящий в высоте… Словом, город прекрасный, город счастливый. Мать городов русских».

Таким бачив його гімназичний друзяка одного з моїх дідів Міша Булгаков. «Но это были времена легендарные, — писав він, — те времена, когда в садах самого прекрасного города нашей Родины жило беспечальное, юное поколение. Тогда-то в сердцах у этого поколения родилась уверенность, что вся жизнь пройдет в белом цвете, тихо, спокойно, зори, закаты, Днепр, Крещатик, солнечные улицы летом, а зимой не холодный, не жесткий, крупный ласковый снег… …И вышло совершенно наоборот».

Ось про цей «виворіт» мав мужність і талант написати Андрій Кокотюха. «Виворіт» життя, який також є життям. А життя всюди і завжди є життям тому, що є Любов.

Немає Життя без Любови. Немає любови без Життя.

Кохайтеся!

Данило Яневський

Філера [1] Філер — похідне від французького fileur, тобто — агент поліції, в обов’язки якого входило зовнішнє спостереження за особами, підозрюваними в антидержавній, терористичній діяльності. помітив, уже коли проходив повз Троїцький народний дім [2] Троїцький народний дім — будинок у Києві, побудований у 1901—1902 роках за проектом архітектора Г. Антоновського. У той час поруч знаходилася Троїцька церква, звідси — перша назва будівлі. Тепер — Київський національний театр оперети. .

Це ж треба так проколотися, з його досвідом. Штерн мав усі підстави вважати себе професійним революціонером. Тож спершу подумки люто, не добираючи виразів, вилаяв себе, роззяву. Та відразу ж переграв ситуацію, за звичкою шукаючи в ній більше доброго, ніж поганого. І, вже завертаючи у двори, аби перейти ними в бік Бессарабської площі й далі до Хрещатика, все ж таки оцінив те, що сталося, з усіх боків.

Отже, де він проколовся і що має на даний момент.

Хоч початок жовтня видався в Києві доволі теплим, Штерн підняв комір сірого пальта, ніби ховаючись від неіснуючого вітру. Це дало йому змогу кинути погляд довкола, перевіряючи, чи бува не помилився й цей вусатий тип в одязі робітника — дійсно шпиг. Ні, помилки бути не може.

Вусаня Штерн уже бачив, переходячи дорогу й пропускаючи запряженого могутнім битюгом воза, завантаженого цег­лою, — не лише в центральній частині столиці губернії, а й на київських околицях почалися раптом жваві забудови. Проводжаючи воза поглядом менше сорока хвилин тому, Штерн ще зловив себе на несподіваній та доволі корисній думці: ось куди треба динаміту, та побільше. Дуже багато, хай летять у повітря ці новітні кам’яниці з претензією на модерну архітектуру й нове слово в міському будівництві. Не кожен може дозволити собі зводити помпезні будинки на кілька поверхів. Це роблять дуже багаті люди — у той час коли для робітників надалі є лиш вогкі бараки. Їхнім, пролетарським, побутом ніхто з новітніх багачів не цікавиться, хоча всі вони — власники великих промислових підприємств чи комерсанти, для яких нічого святого, дай тільки волю вибити останню копійку з кишень простих людей.

Тоді й зачепився поглядом за робітника з вусами. Той, по­ставивши на землю стару брудну шкіряну сумку із якимось інструментом, старанно зчищав паличкою бруд із правого чобота. Він цілком захопився цією справою. Штерн за своєю природою не був сентиментальним. Справа, якій він віддавав себе вже шостий рік, взагалі не дозволяла розпускати соплі й давати волю будь-яким почуттям. Та, споглядаючи цю картину, майже розчулився. Хто там кричить про брудний малограмотний пролетаріат? Ось стоїть чоловік, сповнений власної гідності, не дозволяє собі ходити серед білого дня в забрьоханих чоботях.

Піднімаючись у бік центру Києва, минув недобудований костел [3] …минув недобудований костел. — Римо-католицький костел Святого Миколая в Києві. Будівництво за конкурсним проектом С. Валовського під керівництвом архітектора В. Городецького почалося 1899 року. У конструкціях використовувався новий матеріал — залізобетон. Тепер — Будинок камерної та органної музики. Наразі в костелі відбуваються богослужіння за латинським обрядом. Київська влада досі відмовляється передати приміщення Римо-католицькій церкві повністю до вирішення питання щодо нового місця розташування нового органного залу. . Як давно здавалося Штерну, будуватимуть тут вічно — сам він жив у місті вже півроку, часто ходив сюдою й не бачив, аби забудова хоч трошки зрушила. Вже наближаючись до народного дому, помітив боковим зором щось знайоме на протилежному боці вулиці. Досвід нелегала навчив зважати на подібні речі. Глянув туди ніби між іншим, насправді ж — уважно придивляючись. Акуратного робітника впізнав одразу. Той рухався широким кроком, тримаючи сумку на плечі, дивився просто перед себе. Ясно, йде майстровий із передмістя кудись на заробітки. Те, що їм в один бік, теж не дивно — цим шляхом на Хрещатик вийти найпростіше. Так би й залишив вусаня повз увагою, якби за кілька десятків метрів, уже поруч із будівлею Троїцького дому, Штерна враз не осяяло: щось він пропустив. І це відчуття черв’яком гризло ізсередини.