Андрій Кокотюха - Київські бомби

— Ясно. — Полтава розстебнув тужурку, озирнувся на вусаня, котрий поки волів мовчати, широким жестом відсторонив дівчину, ступив уперед, став перед Залізняком, розставивши ноги та міцно впершись у дерев’яну підлогу, застелену сірим килимком. — Ясно мені все. Ти сам собі партія. І тут зараз починається твій власний партійний суд.

— Чуєш, Залізняче, — нарешті озвався вусань, не виймаючи при цьому мундштука з рота. — Ти й справді відразу ось так завертаєш.

— Як — так? — Той і далі сидів незворушно. — Про що мова, Вакуло?

— Круто завертаєш, — пояснив Вакула. — Усе ж таки для хлопця все вперше. Та й зробили ми все, як задумали. Чухонцев, падлюка, не житиме. Про нас уже знають ті, кому треба. А не завтра, так позавтра про «коліївців» увесь Київ буде гудіти. І головне, Залізняче, всі живі. Всі троє, як би там, на місці, все не пішло.

— Круто завертаю, кажеш? — промовив Залізняк, ледь опустивши голову та зиркнувши на Вакулу поверх окулярів. — Може, й так. Але коли цього не робити, коли з першого ж дня, з першої акції спускати все, прощати і списувати на малий досвід чи його повну відсутність, далі піде ще гірше. Скажеш, ні?

— Ну, розіпни його, — зітхнув Вакула, виймаючи нарешті мундштук та дбайливо, немов велику цінність, ховаючи на дні кишені. — Або звели штани зняти та відходи різками. Чи шомполів випиши йому, чим там ще шмагають…

— Не юродствуй, — кинув Залізняк. — Те, що зараз говориш, сам же не сприймаєш серйозно, Вакуло. Як я бачу й розумію, ви не повною мірою усвідомили всю серйозність ситуації, в яку наша група потрапила через незграбність Полтави.

— Антоне, дай йому спокій! — знову піднесла голос дівчина.

Залізняк спокійно взяв револьвер, покрутив у руках, на короткий час цілком занурившись у розглядання зброї, тоді стукнув руків’ям по столу. Раз, другий, третій — уже сильніше.

— Повторю тобі, Оксано, при ньому те саме, що намагався пояснити, поки його десь носило. Твій брат сьогодні мало не зірвав усю операцію, яку ми втрьох, хоча фактично — то удвох із Вакулою, — готували два тижні.

— Е! — тепер уже стрепенувся Полтава. — Слухай, що це таке — удвох? Я хіба десь відсиджувався?

— Ти придивлявся, — пояснив Залізняк. — Користі від тебе справді виявилося не так уже й багато. Вистежив Чухонцева я, через свої старі канали. На хвості в нього майже постійно висів Вакула, — ти підміняв його тільки іноді.

— У мене було інше завдання! — вигукнув Полтава, і в його голосі відчулася погано прихована, дуже схожа на підліткову, якщо не зовсім на дитячу, образа. — Ти ж сам мені це завдання дав! Хто вивчив весь район, усі вулиці та наскрізні двори? Хто із заплющеними очима може просто зараз намалювати вам тут план центральної частини Києва, всі ходи, виходи й переходи, навіть найнесподіваніші? Хто прикинув та розробив одразу кілька ймовірних варіантів відходу? Невже ви з Вакулою змогли б запетляти сліди, якби не всі ці мої схеми та поради?

— До цього ми ще повернемося, — тепер у голосі Залізняка відчулися зовсім нові, незнайомі інтонації. — Так, кожен із нас робив своє діло. Завдяки цьому ми точно знали: Чухонцев нині буде в гостях у свого товариша, судді Євсєєва, такого самого ката нашого народу, як і сам Чухонцев. Його час ще прийде, не про те зараз мова.

— А про що? Товчемо воду в ступі…

— Не воду, Полтаво, — Залізняк зітхнув, укотре постукавши пістолетом по столу. — Зовсім не воду. Аби ти промахнувся, кидаючи бомбу, під час другої акції, третьої, десятої, то не мало б для мене… Чому для мене — для всіх нас і тих, хто повинен до нас приєднатися, не мав би твій промах такого руйнівного значення, як нині.

— Ну прямо-таки руйнівного…

— Інакше не скажу, Полтаво, — відрізав Залізняк. І раптом вигукнув, грюкнувши гучніше: — Так воно і є! Саме так і відбувається!

Ліва щока його помітно сіпнулася. Оксана тут же ступила до нього, стала за спиною, поклала руки на плечі, натиснула легенько.

— Тихіше, Антоне. Тихіше, спокійно.

— Я спокійний, — Залізняк справді стишив тон, знову говорив неголосно, затинання нікуди не зникло. — Я дуже спокійно намагаюся пояснити твоєму молодшому братові, Оксано, в чому його провина. І чому він мало не провалив нам усю справу.

— Тоді мені теж поясни! — озвався Вакула. — Хто мав стріляти? Полтава, який залізки боїться, мов гадюки, чи ми з тобою?

— Е, чого це я боюся зброї! — Полтава зараз справді образився.

— Тю, я звідки знаю? — знизав плечима Вакула. — Просто бачу. Боїшся — і все тут. Звикнеш — не будеш боятися. У нашій тридцять першій дивізії я таких, знаєш, скільки бачив? Тю, та я і сам таким був! Руки трусились, коли брався за першу міну! Наче з перепою якого… Мене тоді унтер ще по руках…