Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Сучі діти, — прохрипів Гепнер, — навмисне мені чогось підсипали, щоб я не пам’ятав дороги… Сучі діти…

З цими словами він знову поринув у безпам’ять, навалившись грудьми на кінську шию.

Пробудження було важким і пекучим, як із похмілля. Домінік опинився в тісній кімнатчині з невеличким вікном, крізь яке щедро лилося багряне світло. Руки вже не були зв’язані, але сліди від мотузки спухли і саднили. Підвівшись з твердого ліжка, Гепнер роззирнувся довкола.

На стінах висіли затерті килими, але підлога виявилась чистою, отже, хтось її таки підмітав. Поряд із дверима стояла стара розсохла скриня, правлячи радше притулком для пацюків, аніж сховком для одягу та іншого нехитрого скарбу. Під вікном тіснився грубо стесаний стіл, на ньому — глек, поряд окраєць хліба і шмат сиру.

Побачивши ці нехитрі наїдки, Домінік проковтнув слину, і тільки спогад про кляте зілля стримав бранця від того, щоб не накинутись на все одразу. Їсти хотілося немилосердно. Підійшовши до столу, він найперше зазирнув у глек — там була вода. «Зрештою, тепер уже можна не боятися. Я їм потрібен живий та притомний», — подумав Людвисар і жадібно узявся до хліба та сиру.

Втамувавши голод, він визирнув у вікно. Воно виявилось достатньо високо, очевидно, в якійсь вежі. Внизу маячило невеличке подвір’я, замкнуте звідусіль мурами, за якими видніло стрімке провалля. Безумовно, кращої в’язниці годі було й шукати.

Удалині розпечене сонце вже зникало за поблизькими горами, віщуючи закінчення дня, якого Домінік не помітив. Спадало надвечір’я, і близькість ночі відлунила холодною тугою в грудях бранця.

З настанням сутінків у дверях повернувся ключ, і до кімнати зайшло двоє вартових, а з ними — худорлява молода дівчина з підсвічником і вовняною ковдрою в руках. Поклавши ковдру на ліжко, вона спробувала запалити свічку, але щербате кресало ніяк її не слухалось. Руки дівчини затремтіли від хвилювання, вона аж зблідла.

— Дозволь мені, — сказав Домінік, ступивши крок до неї.

— Стій! — гаркнув хтось із мадяр.

— Я лишень запалю свічку, — пояснив Гепнер, — не сидіти ж у темряві.

Він обережно взяв кресало, мимоволі торкнувшись дівочих рук. Від того дотику вона зашарілась і опустила очі.

— Як тебе звати? — пошепки запитав Домінік, вдаючи, ніби чистить кремінь.

Дівчина мовчала, все ще не підводячи погляду.

— Ти мене розумієш? — вдруге запитав бранець.

— Юстина… — несміло мовила та.

— Скажи, Юстино, — покрадьки спитав Гепнер, — що це за місце?

— Замок у Невицькому, — швидко відповіла вона, наважившись нарешті глянути на співрозмовника.

Дівчина не була красунею, а проте щось у ній вабило і милувало. Вона іскрилася ще не розгубленим теплом та глибоко затаєною ласкою, що, як солодкий нектар, ладна була вилитись назовні, даруючи щастя чоловікові. Без сумніву, її обранцеві можна було позаздрити.

Гепнер нарешті запалив свічку і віддав дівчині кресало.

— Ти ще прийдеш? — шепнув він.

— Я принесу вам сніданок, — відповіла дівчина.

— Годі монятись! — вартовому урвався терпець. — Іди вже, Юстино!

Вона мовчки підкорилася. Мадяри презирливо зиркнули на полоненого і подалися слідом.

Утім, години за дві вони повернулися знову, цього разу впустивши до кімнати веселого пузаня з кухлем у руці. За ним поріг переступив Іштван.

— Це він? — запитав регтливо веселун. — Це ваш грізний Гефест? Та він більше скидається на аптекаря чи астронома, ніж на Людвисара. Щоб мене чорти взяли!

— Утім, це він, ваша милість, — відповів Іштван, зовсім, видно, не поділяючи його думки, — Домініку, це граф Другет, володар замку, саме його гостинністю ми з тобою користуємось.

Бранець уклонився на відповідь.

— Ви маєте кепський вигляд, мій друже, — ламаною польською звернувся до нього граф. — Мабуть, подорож сюди виявилась нелегкою?

— Саме так, ваша милість, — відповів Домінік, трохи подивований з вияву такої приязні.

— Ет, збадьоріться! — несподівано вигукнув граф, поляпавши в’язня по плечу. — Змайстрячите нам оту проклятущу гармату, і, клянусь честю, я зумію віддячити! А поки що мій приятель, Іштван, радить вас тримати гм… в тесноті. Сподіваюсь, ви на мене не в обиді?

— Анітрохи, пане граф, — ухильно відповів той. — Утім, я б хотів…

— Я знаю, — перебив Другет, — я знаю, що вам потрібно! Ласло! — погукав він.

До кімнати зайшов похмурий здоровань з барильцем у руках.

— Налий гостеві, Ласло! — наказав граф.

Той роззирнувся, шукаючи яку-небудь посудину, і врешті уздрів глек на столі. Виливши за вікно воду, він щедро наповнив його вином.