Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

Перед загрозою епідемії Домінік вибивався з сил, приймаючи хворих інколи по кілька десятків за день, а то й уночі. Бо, як відомо, недуга найбільш оповідає людське тіло саме в темну пору доби. Проте епідемія все насувалася, а грошей у молодого лікаря вже було достатньо, отож він невдовзі звузив коло своїх пацієнток. Атож, треба про власне здоров’я подбати. Йому хотілося зайнятися нарешті справжньою медициною.

У місті його стали бачити нечасто, що у свою чергу дало поживу чуткам. Подейкували, нібито Гепнер оволодів в Італії мистецтвом перетворювати залізо на золото. А хтось твердив, що він воскрешає мерців і займається усіляким чаклунством…

У двері постукали, і спудеї в сусідній кімнаті стривожено переглянулись між собою. Вони, як ніхто інший, чекали цього дня, що був важливішим над усе. На противагу їм, спокійний і незворушний Гепнер відійшов від вікна, взяв невеличку скриньку з інструментами та рушив до дверей. На порозі стояло двоє охоронців зі зброєю, щоб відтручувати надмірно цікавих.

— Виносьте, — коротко мовив Гепнер учням, і ті миттю завдали домовину собі на плечі.

Лікар вийшов першим, за ним — спудеї з труною і нарешті — охоронці з ціпами на плечах. Міщани вже обступили ешафот тісним колом, і двом ціпакам довелося попрацювати де ліктями, а де й держаком від ціпа, щоб дати змогу пройти туди головному учаснику.

— Зараз проведе розтин, — перешіптувались школярі, — справжній розтин…

Міщани упівголоса перемовлялись:

— А що тото — не страта?

— Нє, прошу пана. Кажуть, він викопав мерця з труною, що пролежав кілька днів у землі. Хоче ту труну відкрити та показати, що ся з ним стало. Ото смороду буде, прости мені Господи.

Тим часом з протилежного боку ешафоту також орудували ціпаки, щоб прокласти прохід бургомістру, для якого несли крісло. Поставили його на підвищенні, бо спостерігати звідти було найкраще, і бургомістр зручно в ньому вмостився.

Юрба рушила до катедрального собору, розподілившись надвоє: розбиваючи до крові коліна, православні і католики колінкували кожен до свого храму. Здивовані такою кількістю прихожан, та ще й на колінах, священики з потаємною думкою про кінець світу негайно сповістили місто дзвонами про початок служби.

Євреї розбрелися хто куди. Сердито почимчикував додому і бургомістр. Настрій у Якуба Шольца був кепський… Сьогодні передбачався день забав, і першу було зіпсовано, залишалась надія на другу — ввечері у Львові мав відбутися бал.

Близько півночі, коли місто вже купалося в блідому сяйві місяця, кроки одинокого перехожого лунко відбилися від стін Домініканського собору. Безформна тінь падала на бруківку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевиків. Минувши Криве Коло, він рушив вуличкою Божого Тіла. Ступивши кілька кроків, почув жалібне скигління:

— Подайте, ласкавий пане…

Перехожий спинився і поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати — жахливий. Ніч вносила щось огидне в його постать: жалюгідне лахміття, тремтячі кістляві руки і потворне обличчя з єдиним оком.

— Вибач, бідаче, — промовив перехожий, — але о такій порі ходять лише ті, в кого за душею не більше, аніж у тебе…

— Пан направду не має? — прошепелявив жебрак. — Я гадаю, пан багатий…

— Хотів би я, щоб це було так, — зітхнув перехожий.

Жебрак жалюгідно затупцяв довкола, стріпуючи своїм лахміттям.

— Подайте, подайте, подайте…

— Іди геть, дурню! — втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.

— Гроші! — раптом засичав жебрак і наставив свої пальці-гаки, готові вчепитися в шию упертюху.

З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з’явився ніж.

— Я з тебе шкуру здеру! — просичав він.

У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров’ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.

— Чого стали, недоумки? Він же один! — накоськував їх жебрак.

Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.

— Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, — попередив перехожий.

— Уперед, йолопи! — скомандував розпластаний заводій.

Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.

— Дурні, — свиснув глузливо перехожий, — у мене ж нічогісінько нема…

На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому — піхви від шаблі.