Богдан Коломійчук - Людвисар. Ігри вельмож

— Не думаю…

— Я впевнений…

— Припиніть!

— Що?..

— Годі, вам кажу.

— Єзус Марія, та що?

— Та припиніть хреститися, ви мене дратуєте, Якубе!

Бургомістр знову відвернувся до віконця. Звідти на нього подивилася у відповідь вищирена кінська морда. Йому здалось, ніби Якуб Шольц видивлявся в ту мить на себе в криве дзеркало… Його ошатна сорочка змокла від поту, а від протягів, що пронизували карету наскрізь, ставало дедалі холодніше. Він жалкував, що зморений балом, зняв камзол і, виходячи на вулицю, не прихопив його із собою.

Карета раптом зупинилася. Єпископ відчинив дверцята зі свого боку, кивнувши бургомістру зробити те саме. Вони ступили на землю, і чийсь старечий голос привітався з його преосвященством.

— Благослови тебе Господи, сину мій, — відповів єпископ, — ти могильник?

— Так, отче…

— Нагороду отримав?

— О, вашій щедрості немає меж!

— Тоді веди нас.

— Слухаюсь, ваше преосвященство… Сюди, за мною… Йой, обережно, тут камінь…

— Отже, ми йдемо на цвинтар? — пошепки запитав бургомістр.

— Який ви здогадливий, Якубе, — безцеремонно мовив єпископ.

Шольцу знову стало гаряче, як на балу, щоправда не надто весело.

— Всемогутній Боже, там же ховали померлих від чуми, — застогнав він.

— Хтось із них вас впізнає? — скривив губи єпископ.

Бургомістр не втримався і вилаявся щиро.

— Тсс, — зашипів могильник, коли вони наблизились до першого хреста, — слухайте…

Зовсім недалеко чулося чиркання заступа об землю, що час від часу натрапляв на камінь і лунко при цьому дзвенів.

— Хтось блюзнірствує, — тихо промовив Шольц.

— Авжеж, і не просто так, — відповів єпископ, — і не просто «хтось». Дочекаємось блискавки, і ви спробуєте впізнати цих людей.

— Ви гадаєте, я маю їх знати?

— Упевнений. Підійдімо ближче…

— Сюди, мої панове, — озвався гробар, нагадавши про свою присутність, — сюди. І пригніться…

Він затяг їх за широчезне дерево, якому вода добряче підмила коріння і воно стирчало тепер у темряві, як багатоголова гідра.

Троє завмерли у своїй засідці, прислухаючись до нічного дійства. Бургомістр, що мав кращий зір, до болю витріщивши очі, поступово починав розрізняти силует чоловіка в білій сорочці. Цей зрадливий колір не змогла приховати навіть темна, як сам диявол, ніч.

— Щось бачите? — запитав єпископ.

— Так, здається… — відповів Шольц.

— Коли мигне блискавка, — мовив Лібер, — будьте готові придивитися якомога, мусите впізнати цих людей.

— Гаразд, — пробурмотів той.

У ту ж мить небо спалахнуло, і проступила доволі страхітлива картина: промені світла заплутались, як душі померлих, у тумані, що огортав сірі кам’яні хрести, які на мить відкинули різкі лиховісні тіні. Запахло спліснявілим потойбіччям…

Серед цього мертвого світу на купі розрихленої землі і каміння стояли двоє. Один був той самий чоловік із лопатою, а поруч — жінка в темному футеркові поверх легкої сукні.

— Ну? — випалив нетерпляче єпископ, коли все знову вкрилося темрявою.

Шольц мовчав і лише важко дихав. Незважаючи на туман, він добре розгледів дві знайомі йому постаті.

— Кажіть же! — сердито наказав єпископ.

Новий гуркіт грому врятував бургомістра від відповіді. Очі Лібера горіли в темряві, як очі Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум’ям.

— Не розгледів, — застогнав Шольц, — так несподівано… ця блискавка…

— Годі скиглити, ви впізнали цих людей? — почав втрачати терпіння єпископ.

— Не впевнений…

— Менше з тим, — раптом змінив тон Лібер, — я знаю цих двох! Жінка — відьма, а чоловік — єретик. І ви бачили там, біля них, розриту могилу, адже так?

— Так, — вичавив із себе бургомістр.

Листя вгорі раптом зашелестіло, і великі краплини холодного нічного дощу вперіщили їх по обличчях.

— Ходімо звідси, — благально мовив Шольц, — на мені тільки сорочка.

Єпископ накинув на голову каптур, і вони вийшли з кладовища тією ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалі сильнішою, і коли вони дісталися карети, то вже потопали в багнюці.

— Тобі є де сховатися, сину мій? — запитав у могильника єпископ.

— За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, — відповів той, — у мене тут халабуда недалечко — до ранку перечекаю…

— Тоді прощавай і на ось…

Він простягнув могильнику декілька монет.

— Що ви, — зам’явся той. — Його преосвященство такі щедрі…

Бургомістр прикусив губу і вліз у карету, єпископ за ним. Вони були схожі тепер на двох промоклих псів, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила і повільно поповзла, немов великий слимак. Коні надриваючись тягли її по розмоклій глині, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п’ятеро охоронців в усміхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхні коні терпляче місили копитами грязюку, ідучи обабіч карети, можливо, щиро співчуваючи запряженим у неї товаришам. Хоч було ще темно і, з огляду на грозу, світання мало настати ще нескоро, охоронці вже відчинили браму і опустили підйомний міст. Четверо вершників повернули і рушили назад до передмістя, а карета загуркотіла на мостових дошках. Підозріливо вдивляючись у візника, двоє ціпаків загородили їм дорогу. Один підійшов до дверцят і різко їх відчинив. Назустріч йому Лібер тицьнув руку з перстнем, і той миттю її поцілував. Навіть промоклий як пес у місті єпископ мав неабияку владу.