Симона Вилар - Лазарит

Але втрутився сер Обрі, засумнівавшись, що євреї взагалі знають, що таке світле Христове Воскресіння.

– Якби ви уважно слухали слова священика в церкві, вельмишановний пане, – скромно зауважив Йосип, – то запам’ятали б, що Ісус із Назарета прибув до Єрусалима саме напередодні святкування Пасхи. Тож ми, юдеї, маємо до цього свята безпосереднє відношення.

Обрі зневажливо відвернувся, а Джоанна спробувала приховати глузливу посмішку.

Наступної миті до покоїв парафілакса зайшов Мартін д’Ане. Лицар був у чорному довгому вбранні з білим хрестом на грудях і мав вигляд істинного сина ордену Святого Івана. Він поводився з такою гідністю, що начальник гарнізону підвівся йому назустріч та запропонував сісти біля себе. Обидва стиха заговорили, і леді Джоанна, яка після гостювання в Константинополі трохи володіла грецькою, здогадалася, про що мова. Лицар просив воєначальника дозволити їм трохи довше затриматися у фортеці – поки ромейські воїни обстежать околиці й переконаються, що газизи забралися геть.

Від того, що саме ця людина взялась оберігати їх у дорозі, на душі в леді Джоанни зробилося тепло й спокійно. Що ж, такий статут цього ордену: ще здавна брати-госпітальєри пообіцяли опікуватися прочанами. І все-таки, перехоплюючи погляд сяйливо-блакитних лицаревих очей, вона здогадувалася, що робить він це заради неї.

Отримавши згоду парафілакса, Мартін звернувся до сімейства:

– Тепер у нас є кілька днів на відпочинок. Сподіваюся, до того часу мужній Дроґо остаточно одужає. Потім я поведу вас через гори до моря Лікійською стежкою. Це не найзручніший, зате спокійний і безпечний шлях, тож, гадаю, наш загін із ним упорається. Комендант фортеці не зможе надати нам супроводу – людей у нього небагато, але нам вистачить і своїх.

Сер Обрі збирався було заперечити, але Джоанна стримала його, поклавши долоню на лікоть.

– Не маючи іншого провідника, ми повинні подякувати вам за безкорисне бажання супроводжувати нас. Правда, любий чоловіче?

Для себе Джоанна давно вирішила, що після всіх помилок і безумств Обрі, вона не дозволить йому бодай щось вирішувати самостійно, тим паче нав’язувати ці рішення іншим.

Мартін помітив також, що леді Джоанна м’яко вказала серу Обрі на його місце.

«Добре, красуне, дуже добре, – подумки підбадьорив він її. – Чим стриманіші будуть ваші стосунки, тим швидше я тебе здобуду».

І хоча невдовзі подружжя покинуло трапезну кімнату разом, але розійшлися вони в різні боки ще раніше, ніж за ними зачинилися важкі двері.

Мартін вийшов провести Йосипа, і в одній із галерей той несподівано й трохи сумно промовив:

– Але ж вона славна дівчина ця англійка…

– Та до нашої Руфі їй усе ж далеко.

Мартін відразу здогадався, що спричинило приятелеву зажуру. Він не проти був поговорити з Йосипом про його сестру, але той, поскаржившись на втому, невдовзі пішов до себе.

Споночіло, на фортечних мурах змінювалася охорона, вільні від караулу воїни збиралися відпочивати. Але Мартінові не спалося. Він спустився на залите місячним світлом фортечне подвір’я і зупинився біля вежі, в якій були покої, відведені для леді Джоанни та її прислуги.

Молода пані теж не квапилася гасити свічку, що стояла на підставці при канапі, накритій кошлатою овчиною. Незважаючи на все пережите, на душі в неї було добре. І, якщо вже говорити цілком чесно, слід визнати, що увага мужнього й гожого лицаря дуже її тішила.

– Ґодіт! – Джоанна поторсола за плече камеристку, яка вже почала тихенько хропіти в куточку. – Ґодіт, а він таки справді гарний. І навіть ця трохи дивна усмішка його не псує…

Служниця щось нерозбірливо пробурмотіла крізь сон. Санніви в покої не було: вона попросила в господині дозволу побачитися зі своїм нареченим – рудим зброєносцем лицаря-госпітальєра. І Джоанна не була проти, тим паче, цей Ейрік повівся шляхетно, не відмовившись від дівчини, хоча й знав, що вона побувала в лапах розбійників. Коли ще бігати на побачення, як не такої дивовижної місячної ночі!

Джоанна в самій лише сорочці підійшла до вікна й відчинила віконницю.

Ніч і справді була розкішна. У фортеці та її околицях панувала тиша, що її, здавалося, поглиблювали переливи незліченних цвіркунів та цикад. По фортечному муру неквапно рухалася тінь вартового з довгим списом, а над ним розпростерся густо-синій оксамит неба з міріадами зірок і сяючим ликом місяця між ними. Його проміння освітлювало далекі пасма пагорбів, стрункі списи тополь, шпилі на фортечній стіні й порожній двір, викладений світлими плитами вапняку.