Симона Вилар - Лазарит

– Ти добра людина, Йосипе, – зауважив Мартін. – Але занадто простодушний. Що тобі до цього захланного, заїдливого чужоземця? Повір, коли він різав твоїх одноплеменців у Бері-Сент-Едмундсі в Англії, йому й на думку не спадало їх пожаліти.

– Вважаєш, я маю до нього уподібнюватися? – стримано мовив Йосип. – Хіба Всевишній не вчить нас терпіння й поблажливості до таких, як цей Обрі де Рінель?

Мартін не відповів – лише з легким сумом поглянув на сина Ашера бен Соломона. Справді, син не схожий на свого батька. Той діловитий, з усього має зиск і завжди чинить згідно із завчасно складеним планом, не замислюючись про ймовірні жертви. Він зважає тільки на людей своєї крові. Чому ж не навчив сина дотримуватися цих правил? Чому Йосип виріс таким чистим і великодушним?

– І все ж, ти припустився помилки, друже мій! – мовив нарешті лицар.

Він знав, що Сабір та Ейрік цілком із ним згодні. Та Йосип і далі всміхався, впевнений у своїй правоті.

Вода! Досхочу чистої гарячої води – яке щастя!

Занурившись у паруючі ночви, леді Джоанна розсміялася. Яка ж понура й пригнічена вона була ще недавно, а зараз її сповнює чиста радість. Небезпека позаду, вона вільна й жива, в неї надійне покровительство!

Мимоволі перед її внутрішнім зором виник образ лицаря Мартіна д’Ане. Вона знітилась і насупилася, здмухуючи з долоні мильну піну.

Поки лицар д’Ане втовкмачував коменданту гарнізону, яку знатну особу врятували його воїни, поки для іменитих гостей готували покої та гріли воду для купання, Джоанна, попри збудження від пережитого, несподівано заснула, примостившись на вузенькій канапі. Скільки вона проспала? Трьох годин цілком вистачило, щоб вона знову почувалася бадьорою та відпочилою.

За цей час Ґодіт і Санніва теж устигли оговтатися. Тепер обидві, самі напіводягнені, товклися довкола господині. Покоївка енергійно терла тіло пані намиленою тканиною, змиваючи піт, пил і бруд – наслідки нелегкої мандрівки, а Ґодіт, позіхаючи, оглядала гардероб Джоанни – точніше, те, що залишилося після сутички з газизами. Зрештою, камеристка зрозуміла, що становище – занадто складне: переважна частина вбрання і прикрас безслідно зникла.

– Сер Обрі таки мав слушність, – зауважила нарешті Ґодіт, – кинувшись рятувати наше добро! Але йому не пощастило, і тепер ми як старці. У вас, пані, залишилася лише одна сукня. На щастя, хоч білизна вціліла – вона була у в’юках мого мула… – камеристка струсила, розправляючи, білосніжну серпанкову сорочку.

Джоанна відкинулася на край канапи і глибоко зітхнула. Не час зараз думати про такі втрати. Після всього пережитого це здавалося цілковитою дурничкою.

– Усе це порожня суєта, Ґодіт. Насамперед ми повинні подякувати Пресвятій Діві за те, що живі й перебуваємо в безпеці.

Але згодом, коли Джоанна, загорнувшись у шматок полотна, оглянула розкладені на лаві залишки гардеробу, то зажурилася. Справді, вона тепер майже гола. Та й грошей – дзвінкою монетою – було негусто. Щоправда, орденські векселя, що їх вона зберігала у футлярі на поясі, вціліли, проте перетворити їх на готівку в ромейських володіннях майже неможливо. Тут інший світ, і віра, хоч і християнська, але відрізняється від тієї, що сповідують франки.

Разом із Ґодіт вони перебирали мізерні рештки колись великого гардеробу Джоанни. Камеристка тільки скрушно хитала головою.

– Через тих клятих язичників, у руках яких ми опинилися, вашу жовту сукню подерто на рам’я! Жодної вуалі, жодного шовкового покривала. А як без цього знатній заміжній дамі? Доведеться вам, пані, походжати серед тутешніх схизматиків простоволосою, як юна діва. А вбратися ви муситимете – що будеш робити! – в оцю темно-сіру сукню зі шнурівкою на грудях… Ні, не сподівалася я дожити до того, що моїй високородій господині доведеться носити одяг простої служниці!

Ґодіт недурно нарікала: знатні дами тих часів носили бліо, зашнуроване на спині. Це відразу показувало, що перед вами шляхетна пані, одягатися якій допомагає служниця. Шнурівка на грудях, хоч і зручніша в разі, якщо вбиратися приходиться поспіхом, але її вважали атрибутом одягу простолюдинок. Невибагливу сіру сукню Джоанна прихопила із собою на випадок, якщо потрібно буде одягнути щось просте й таке, що не сковує рухів. Але як у такому одязі переконати коменданта гарнізону, що перед ним – родичка осяйних Плантагенетів?

Єдина надія була на довге волосся – лише воно здатне засвідчити її належність до обраних. Звичаї забороняли простолюдинкам мати волосся такої довжини, та й часу доглядати за ним у вічно заклопотаних жінок не було. Біляві кіски Санніви доходять лише до ключиць, а Ґодіт ховає свій невеличкий вузлик під головним покривалом з барбетою, що обтягує щоки та шию. Коли служниця розчесала Джоанні волосся, його блискучі темні хвилі майже до колін оповили молоду жінку. Як волосся остаточно висохне і Санніва заплете коси, воно трохи покоротшає, та все ж залишиться достатньо довгим, щоб із першого погляду збагнути: ця дама не мусить сама себе доглядати.