Симона Вилар - Лазарит

Річард теж відзначив, що Філіп охочіше сприймає товариство його кузини, ніж оточення воєначальників. Якось він їй сказав:

– Чим прихильніше ти до нього ставитимешся, тим менше він буде скімлити, начебто невідкладні справи чекають на нього у Франції. Він не наважиться виявити слабкодухість перед дамою, яка вболіває за нашу святу місію. Але ж… Кузино, сподіваюсь, ти достатньо мудра й не доведеш це до скандалу. Адже йдеться про мою честь!

О, це вона розуміла! І все було досить шляхетно й одухотворено аж до того моменту, коли Філіп призначив їй побачення в безлюдній галереї абатства бенедиктинців. Вона не наважилася відмовитися – то були древні стіни, знані своєю святістю; тут лише кілька десятиліть тому закликав до Другого хрестового походу сам Святий Бернард із Клерво. Побачення в абатстві – галантна зустріч, не більше.

Але, щойно виринувши з-за колони галереї, Філіп накинувся на неї, мов хижак. Джоанна спершу сприйняла це за продовження їхньої куртуазної гри… Коли ж Філіп пристрасно присмоктався до її шиї, а його гарячі долоні почали ковзати по її обтягнутих шовком грудях, вона злякалася. Він задихався і благав її про кохання… У певний момент вона ослабла й ледь не здалася. У її серці знову виникло те п’янке й гаряче відчуття, яке її чоловік називав безсоромністю. І король Франції миттєво це відчув.

– Моя, – шепотів він, притискаючи Джоанну до стіни за колоною, – моя, вся моя…

Ще й досі соромно було згадувати, що вона ледь йому не піддалася. Джоанну позбавило волі те, що її зажадав не абихто, а король великої держави. І якби Філіпові пестощі були не такі брутальні й безладні, якби в шалі він не завдав їй гострого болю, мов лещатами стиснувши груди, все могло бути зовсім інакше. Джоанна зойкнула, відсахнулася й почала вириватися з королівських обіймів, але Філіп тримав її міцно. Тоді вона взялася вмовляти, щоб він її відпустив. Однак король уже не володів собою: тріск порваного шовку лише роздражнив його. Він рвучко задер її сукню, втискаючи своє коліно між відчайдушно стиснутих ніг Джоанни…

Навіть коли в сутінках галереї на них упав сніп світла, Філіп і далі намагався оволодіти нею. Лише гнівний голос абата, що наказував шляхетному панові й дамі припинити неподобство, примусив короля послабити тиск. Джоанна негайно вирвалась і втекла.

Та, як відомо, у Везле було занадто багато чоловіків, і жінка в подертій світлій сукні, котра біжить через двір абатства, – видовище, яке спричинило чимало химерних чуток. А Філіп повівся геть не по-лицарськи: під час зустрічі з Річардом, коли вони не дійшли згоди з якогось несуттєвого питання, француз заявив, що йому жилося б значно легше, якби всі Плантагенети були б такі ж поступливі, як і їхні дами. І хоча Джоанна не належала до Плантагенетів по прямій лінії, неважко було здогадатися, про кого йдеться.

Саме тоді Річард викликав її до себе й довго та похмуро слухав, як кузина, ридаючи та заламуючи руки, присягалася, що вона не була близька з Філіпом, і що Капетінг повівся з нею не як лицар, а як останній селюк із майданною дівкою.

– Ти мусиш звідси поїхати, – промовив нарешті Річард. – Дама, яку мої воїни шанували мало не як небесну покровительку, не може давати підстав для брудних пліток.

І Річард відрядив їх з Обрі з місією в Угорщину. Усе минулося і зовні мало майже пристойний вигляд, але Джоанна соромилася себе й часом думала: а що якби тоді на звуки боротьби не з’явився абат і Філіп не відпустив би її? Чи здалася б вона?

Джоанна ненавиділа себе за слабкість, за млосний тілесний голод, який часом охоплював усе її єство, і в такі моменти вона була особливо ніжною та поступливою з чоловіком. Річард подбав про те, щоб він нічого не запідозрив. Обрі ж негайно скористався зі зміни її настрою, аби заволодіти грішми, що вони отримували їх з векселів храмників. Але й це не зменшило його скупості: часом навіть за холодів вони ночували просто неба, коли поряд були заїжджі двори, котрі Обрі вважав занадто дорогими.

Джоанна не заперечувала йому ні в чому і надавала чоловікові свій гаманець за першої ж вимоги. Лише стосовно одного Обрі де Рінель не тремтів і поводився майже як марнотратник: коли йшлося про нього самого. Так він раптом – ні сіло ані впало – купив у якогось торговця плащ, підбитий коштовними соболями, витративши на це багато грошей. Джоанна й тоді змовчала, але втрутився Дроґо, вимагаючи доручити йому кошти, надані королем Річардом на їхню поїздку, оскільки саме він провадить усі розрахунки за продовольство, корм для коней і решту всього, що необхідне в дорозі.