Симона Вилар - Лазарит

Про значення цих жестів невірного Джоанна поцікавилась у Мартіна д’Ане, коли загін уже вирушив у путь і лицар опинився неподалік. Сутеніло, і в напівтемряві він не міг побачити – принаймні, так вважала Джоанна, – який непривабливий у неї вигляд.

– Сабір – правовірний мусульманин, мадам, – мовив лицар, – і вдається до обов’язкової молитви – намазу – п’ять разів на день. Перед намазом мусить бути омовіння, але іслам за складних обставин дозволяє певні поступки, скажімо, коли під рукою немає води. Тому його рухи – це символічне омовіння. Аллаху вистачить і того.

– Ви добре знаєте язичницькі звичаї, сер, проте я жодного разу не бачила, щоб ви самі молилися. Тамплієри, які були в складі нашого каравану, ставали навколішки перед хрестоподібними руків’ями своїх мечів за першої ж нагоди. Хіба в ордені Святого Івана інший статут?

Подумки всміхнувшись, Мартін відповів: шляхетна пані занадто міцно спала, щоб бачити його при молитві. Та й не час зараз постійно уклякати – вистачить мовчазної молитви в душі. Його завдання – вивести загін із небезпечних місць. Якщо небо буде до них милосердним, то вже до світанку ворожі землі залишаться позаду. Тоді й настане час скласти хвалу Господові. І, ймовірно, – він легенько схилився в сідлі до своєї попутниці – прекрасна Джоанна де Рінель не буде з ним така сувора, як досі.

Їхній шлях тривав, лише подеколи перериваючись на зупинки біля рідкісних тут джерел. У таких місцях ліпилися крихітні села із саманових халуп і загонів, що в них на ніч мешканці замикали своїх кіз і овець. Ночами ніхто не наважувався виходити зі своїх хижок, аж доки стукіт кінських копит стихав у далечині й обриси вершників розчинялися в мороці.

Місяць стояв майже в зеніті, тому каменисту дорогу було добре видно. І в якусь мить леді Джоанна піймала себе на тому, що милується Мартіном д’Ане, що їхав на чолі загону. Гордовита посадка, могутні рамена, струнка постава. Обличчя госпітальєра вона бачити не могла, однак знала, які пропорційні та приємні в нього риси…

Аж раптом лицар, наче відчувши її погляд, озирнувся й поглянув просто на неї. Місячний промінь освітив її лице своїм загадковим сяйвом, і Джоанні здалося, що Мартін до неї всміхається – глузливо й водночас лагідно.

Їй захотілося відповісти на його усмішку, але натомість Джоанна відвернулася.

Ні! Більше ніколи не поведеться вона на такі хитрощі! Колись уже дозволила собі подібну слабкість. І що з цього вийшло?

Джоанна не хотіла думати про те, але спогади вперто повертали її в минуле, до подій, які їй хотілося назавжди забути.

Перед її очима виникла безліч воїнів. Це відбувалося в Бургундському місті Везле, де було місце збору обох хрестоносних ратей – англійської і французької. Усі ці паладини – лицарі-кіннотники, піхотинці, священики і вельможі – захоплено дивилися, як вона, стоячи на підвищенні, на прохання короля Річарда співала войовничу пісню хрестоносців. Він і сам мав чудовий голос, але все-таки звернувся до Джоанни, вважаючи, що бойовий гімн у вустах жінки, прекрасної, як Пречиста Діва, сильніше наснажить серця воїнів.

Вона співала:

Захоплені хрестоносці дружно повторювали за Джоанною приспів. А вона, помітивши з яким захватом цієї миті дивиться на неї король Філіп Французький, мало не збилася. Він не був красенем, у рисах проступало щось вередливе і жорстоке, та й ранні залисини аж ніяк не прикрашали Капетінга, і все ж це був могутній король!

Джоанні лестила його увага. Тому вона й не відвела очей, коли Філіп кинув їй поцілунок рукою.

Так усе й почалося. Далі зав’язалася піднесена куртуазна гра в лицаря і прекрасну даму, що їх обох аж занадто захопила. Квіти від Філіпа, подарунки від Філіпа, сповнені вишуканих компліментів бесіди. Поки Річард і решта очільників походу обговорювали плани подальших дій, король Франції переймався самою лише Джоанною. Здавалося, він, як лицар на турнірі, от-от попросить в англійської дами пальчатку чи шарф, хоча він і досі носив жалобу за недавно померлою дружиною.

Збоку могло здатися, що Філіп цілковито втратив глузд від кузини Річарда Плантагенета. Та й сама вона насолоджувалася його увагою. Навіть Обрі німував, хоч і натякнув принагідно, що для Джоанни не важко буде попросити в короля Філіпа надати їм найкраще шатро в таборі при Везле або ж відшкодувати їхнє перебування в готелі. Як завжди, Обрі прагнув зиску, та й життя в невеликому містечку, що його вщерть запрудили воїни, було сповнене незручностей. На що Джоанна різко відповіла: вона не хвойда, щоб торгувати своєю прихильністю, а шляхетна дама, якій належить з гідністю приймати визнання вінценосного лицаря. І Обрі це мовчки проковтнув.