Симона Вилар - Лазарит

Вони перезирнулися. Нескладно здогадатися, що тут сталося. Засідка, спроба воїнів-англійців чинити опір, коротка сутичка. Усі, хто не бився, потрапили в полон. Пажа просто зарізали, щоб залякати решту, – мабуть, він виявив непокору.

– Що буде із жінками? – занепокоєно запитав Ейрік.

– Сам здогадайся.

Ейрік спохмурнів. Знатну леді, скоріш за все, не займатимуть, інакше її вартість на невільничому ринку впаде. Не чіпатимуть і камеристку Ґодіт – вона вже немолода. Стосовно ж юної служниці…

– Мене б не надто засмутило, якби серед цього каміння валявся труп чванька Обрі, – рудий сплюнув крізь зуби. – Поквапмося!

Сабір озирнувся до Ейріка зі швидким жестом: долоня розгорнута догори, пальці зібрані пучка до пучки і скеровані до співрозмовника. Такий мусульманський жест означав наполегливу вимогу трохи зачекати чи замовкнути. Ці двоє поруч мали дивний вигляд: незворушний і мовчазний, попри південну кров, Сабір і нетерплячий мешканець півночі, який не втрачає надії знайти свою випадкову любоньку.

Цієї миті з хащ з’явився Йосип. Побачивши купу вбитих людей, він зірвав із голови свою жовту шапку й судомно затиснув нею рота. Тіло його конвульсивно здригнулося, горло видало здавлений звук. Він кинувся геть, і його двічі вивернуло біля кривого стовбура оливи.

– Іще й це Ашерове щеня з нами! – розпачливо розвів руками Ейрік. – Що з ним тепер робити?

Сабір безслівно повторив свій жест мало не біля самісінького носа рудого, закликаючи варанга вгамуватися.

Мартін сказав:

– Починати переслідувати їх зараз – безглуздо. Не мені тебе вчити, друже.

Ейрік похнюпився. Темрява густішала, поночі вони й самі можуть потрапити в пастку. «Вивідних» зазвичай небагато, але за ними завжди стоять великі банди. Наймудріше буде зробити привал, дати коням перепочити, а завтра вдосвіта продовжити пошуки. До того ж їхній обов’язок – поховати вбитих, і нехай це зроблять Йосипові люди. Сам він, схоже, вже оговтався.

Ніч була неспокійна, хоча Йосипові охоронці, змінюючись, по двоє стояли на чатах. Ейрік кілька разів прокидався, тинявся околицями й голосно зітхав.

Мартін довго не міг заснути, спостерігаючи, як в небі спалахують зорі, а з-за пагорбів повільно випливає серпик місяця. Світ довкола здавався прекрасним і безжурним, аж не вірилося, що неподалік, за кілька кроків, лежать тіла людей, які ще вдень були сповнені життя й сподівань. У повітрі ані шелесне, і тільки звичні звуки нічного життя безлюдної рівнини порушували тишу: у заростях писнула пробуджена пташка, зашурхотіло дрібне каміння під лапами малого звіряти…

Зрештою Мартін задрімав, але спав чутливо, тому вмить піднявся, вловивши зовсім інші звуки, що сповнили його тривогою.

Поруч уже сидів навшпиньки Сабір, а Ейрік безшумно сходив у темряві на пагорб, щоб обдивитися.

Небо на обрії вже сірішало, у таке передсвітання в степу панує цілковита тиша і будь-який шум чути на величезній відстані. Сабір мовчки вказав у той бік, звідки долинав приглушений гомін, іржання коней, потім – пронизливий жіночий крик.

Мартін затягнув пасок із мечем.

– Підніми зо п’ятеро людей із Йосипової охорони. Решта нехай залишаються тут охороняти господаря.

Молодий єврей міцно спав на попоні, голова його лежала на черезсідельній торбині. Ніщо не порушило спокою Йосипа, виснаженого вчорашніми болісними враженнями.

Невдовзі вершники вже були на верхівці пологого пагорба, з-за гребеню якого долинали звуки, що їх стривожили. І в непевному світлі передрання вони побачили дещо вельми дивне.

Виявилося, що розбійники, яких вони збиралися наздогнати, розклали свій табір менше ніж за милю від їхньої стоянки. З пагорба було видно два намети, покриті козячими шкурами, біля них на землі лежали зв’язані полонені, на віддалі паслися коні, що їх саме намагалися зігнати в табун кілька молодиків у тюрбанах. Але решта розбійників – їх було більше дюжини – бозна-чому юрмилися на протилежному схилі улоговини поміж двох пагорбів, жестикулюючи, вигукуючи щось і час від часу вибухаючи реготом. Крізь цей галас проривався інший звук – уривчасте клацання і свист, що нагадував шипіння змії.

Щойно «вивідні» розступилися, Мартін побачив на схилі молоду жінку в подертій червоній сукні і зі скуйовдженим волоссям. У її руках був довгий батіг, яким вона неймовірно спритно цьвохкала, не підпускаючи харцизяк до себе. Раз по раз звивалося важке батожище, смуга волової шкіри з уплетеними в неї свинцевими кульками обвивала дугу й спрямовувалася вперед, наздоганяючи чергового мерзотника. Лунало оглушне ляскання і, якщо удар утрапляв у ціль, – крик болю. Негідники сахалися й відступали на кілька кроків, за цей час жінка встигала трохи піднятися схилом угору. Полонянка відбивалася відчайдушно, але її було взято в кільце, вона ослабла, і результат цього протиборства було вже визначено.