Симона Вилар - Лазарит

Мартін глянув на причал. До трапу вже прямували митники. Прості моряки й пасажири їх не цікавили, тільки вантаж, тому митники відразу вирушили до капітана. Але сервіанти з хрестами ордену Храму вже закінчували перевіряти один із сусідніх кораблів. Будь-якої миті вони можуть з’явитися тут.

Він перехопив погляд пані Сари – її очі переповняли сльози. Поруч із нею хлипала Леа з немовлям на руках. Нехаба та Езра ще нічого не зрозуміли й, хихочучи, перешіптувалися між собою, умостившись на палубі.

– Пані, ви цілком можете довіритися Сабіру та Ейрікові. Вони захистять вас і допоможуть усім, поки мене не буде поруч.

Ейрік напучував:

– Постарайся відсидітися в де Лузіньяна, малий. Там тобі нічого не загрожує. А я, щойно все владнається, спробую повернутися.

– Та швидше ж, Мартіне! – звична витримка зрадила Сабірові, голос його зірвався. – Ми без тебе не пропадемо, а, якщо залишишся, усім нам загрожує смерть. Іди! Нехай буде з тобою милість Аллаха!

Опустивши голову, сховавши обличчя під каптуром, Мартін вирушив до сходнів. Один із митників поцікавився – куди це він? Зараз почнеться перевірка.

– Я до тих он коней, – Мартін махнув убік готових до завантаження на судно жеребців.

Його не затримали. Він зійшов на набережну і взяв під вуздечку одного з коней. Поруч умить з’явився чийсь зброєносець.

– Тобі чого, малий?

– Милуюся. Розкішна тварина, – Мартін поплескав жеребця по крупу, крадькома спостерігаючи за сервіантами, що вже наближалися. Разом із ними йшов лицар у білому плащі, пильно вдивляючись в обличчя пасажирів «Легкої кішки». Чи встиг він помітити, що один із них щойно зійшов на берег? Чи надав цьому значення?

Утішений компліментом, зброєносець узявся пояснювати: кінь і справді добрий, але багато хворів, мабуть, від цієї пекельної жари. От його й вирішили…

Раптом пролунали крики, здійнявся галас. Уже достатньо розвиднілося, щоб побачити, як з одного корабля у воду стрибнув якийсь чоловік і швидко поплив, віддаляючись у бік молу. Зчинилася метушня, зашарпалися охоронці. Тамплієр, що стояв біля сходнів «Легкої кішки» завмер, немов вагаючись, – перевіряти тут чи приєднатися до гонитви. Та все ж, поборовши вагання, піднявся на борт судна, тим паче, кілька легких човнів уже оточили втікача.

Сум’яття допомогло Мартінові: ховаючись за крупами коней, він відійшов на чималу відстань від причалу. Залишалося найнебезпечніше: прослизнути в арку портової брами повз Вільяма де Шампера. Але це виявилося не так уже й складно: маршал стежив, як витягують із води втікача, і навіть не глянув на городянина у світлому каптурі з надпліччям, що пройшов майже повз нього.

Проминувши арку, Мартін ледве подолав бажання негайно кинутися навтьоки. І справді, незле було б повернутися зараз у резиденцію короля Ґвідо, розкланятися з конетаблем, посмакувати із солдатського котла юшкою з баранини. Поруч із ними Мартін Фіц-Годфрі буде в безпеці, Ейрік правду казав.

Але просто так він піти не міг. Якщо його друзів і пані Сару схоплять… Тоді, цілком імовірно, доведеться їх рятувати – навіть ціною власного життя. Адже не на літню єврейку та її дітей, а саме на нього полює клятий храмник. У цьому немає жодних сумнівів, бо Джоанна його зрадила й заслуговує на ненависть та презирство.

Із купецьких кварталів найближче до порту був Венеціанський – найвелелюдніший та найбагатший. Тут жили за іншими законами, купці утримували власних вартових, в італійців були свої священики та крамарі. На цей маленький острівець Венеціанської республіки в багатолюдній Акрі не поширювалася влада могутніх орденів. Була тут і таверна, де продавали чудове вино.

Мартін умостився за масивний дубовий стіл під накриттям, і йому негайно націдили глечик світлого та легкого вина, подали сиру та свіжого хліба, а невдовзі принесли і яєчню. Звідси він бачив частину вулиці, що вела до портової брами. І лише щойно усвідомив, у якій нелюдській напрузі перебував увесь цей час: коли підніс до рота чашу, зуби клацнули об вінця, рука затремтіла, і вино вихлюпнулося на землю…

Він просидів під дашком біля таверни досить довго. На квадратній вежі венеціанського дворика вдарили дзвони, заглушивши спів муедзина. Скрізь лунала італійська, котилися возики з крамом, перехожі заважали йому спостерігати за входом у порт. І все ж він бачив, як, штовхаючи й обсипаючи лайкою, вели впійманого втікача-сарацина. Потім почулося суцільне гудіння ударів сили-силенної копит по бруківці – у порт в’їжджав загін графа Неверського – П’єра де Куртене, що залишав Палестину. Це була переконлива процесія: чимало лицарів і їхніх зброєносців під золотавими знаменами з трьома червоними сонцями, що майоріли на древках. Вершники їхали попарно, гриміли колеса возів із вантажем.