Симона Вилар - Лазарит

– Ти сказав – «вони». Але я бачу тут лише одного пораненого сарацина.

Мартін стримано відповів:

– Тут є ще жінки й діти, государю. Зараз вони ховаються, тремтячи зо страху, і чекають на ваш дозвіл, щоб і надалі служити в цьому домі. Якщо ж ви їх проженете… – він опустився на коліно. – Я хочу просити за цих людей. Вони виявили до мене ласку, коли я був невільником. Дозвольте їм залишитися! Хтось же повинен підтримувати тут лад, прибирати, куховарити й прислужувати вам…

«Я пам’ятаю ці небесно-сині очі, – думав тим часом Ґвідо. – Немає сумнівів, я раніше знав цю людину. Мабуть, в Аскалоні».

– Я з приємністю виконаю ваше прохання, месіре Мартіне. Хай там як, а прислуга мені знадобиться.

На цих словах Ґвідо пішов, а Мартін полегшено перевів подих.

Із цією частиною свого завдання він упорався: Сара та її рідні в безпеці. Залишилося тільки вивезти їх з Акри…

Колись хрестоносці, заповзявшись звести Королівський замок в Акрі, запросили найкращих ромейських майстрів, котрі надали будівлі потужності фортифікаційної споруди, оснастивши її всіма можливими за тих часів вигодами. Потужні стіни замку славилися не лише своєю неприступністю, а й тим, що зберігали прохолоду в найспекотніші дні. Усередині стін було прокладено глиняні труби, що постачали воду для фонтанів на відкритих терасах у саду, по них також подавалася гаряча й холодна вода в лазні. Мусульмани, які близько чотирьох років володіли Акрою, теж залишили тут свій відбиток: фрески, що раніше вкривали стіни, тепер було приховано під вигадливою мозаїкою з рослинним орнаментом і висловами з Корану, виписаними вишуканою арабською в’яззю.

Для Іванни Сицилійської, коли вони облаштувалися в замку, саме лазні стали особливим задоволенням. Полірований мармур і мозаїчні стіни, сонячне проміння, що проникало крізь невеликі отвори в склепіннях та відбивалося від поверхні басейну, вкритої веселковими плямами від доданих духмяних олій, – яка ж насолода! Вода завжди була теплою, аж занадто, але Річардова сестра любила тепло, це повертало їй відчуття чистоти, за яким вона так сумувала, адже їй з дамами зі свити Річарда Англійського випало кілька тижнів провести на кораблі, схованому в невеличкій бухті поблизу гори Мусард.

Туди їх відрядили, щойно стало відомо про Річардову хворобу. Однак, навіть коли стан короля покращився, їх не допустили в табір – жінці не місце там, де з дня на день ллється кров і ратоборствують воїни.

І це було жахливо: жара, небезпека, замкнений простір кормової надбудови, а для прогулянок – п’ятдесят футів дощаної палуби. Зате зараз…

Іванна блаженно відкинулася на заокруглений край басейну, викладений золотавим камінням. Від води йшла ароматна пара, з-за виступу стіни долинало дзюркотіння струменю рідини, що вливалася в прохолодний басейн, куди слід було зануритися тоді, коли розпаришся в гарячому. Там тримали маленьких рибок, які відразу починали легенько пощипувати підошви й пальці на ногах. Було лоскітно, зате шкіра ставала, мов у немовляти, – м’якою, чистою та ніжною. Зараз у прохолодному басейні купалася королева Беренгарія, котра стиха хихотіла від лоскоту рибинок.

Іванна усміхнулася. Королева знову задоволена, хоча лише кілька хвилин тому палала з обурення і мало не пішла з гарячого басейну, коли туди занурилася дочка Ісаака Кіпрського. Басейн був досить просторим, щоб у ньому могло ніжитися кілька жінок. Але сестра і дружина короля Річарда користувалися лляними сорочками для купання, а Діва Кіпру (її ім’я так і не навчилися вимовляти) незворушно скинула одяг і постала перед ними в неприкритій наготі. Беренгарія не могла стерпіти такої срамоти й почала гонити кіпріотку, але та лише нетямуще дивилася на королеву своїми іконописними очима, повторюючи єдину фразу, яку знала французькою: «Не розумію! Не розумію!»

Швидше за все, Діва Кіпру брехала. Вона вже непогано володіла мовою франків, а її «не розумію» було лише відмовкою, щоб поводитися так, як заманеться. Та й навряд чи вона була дівою, адже на вигляд це цілком зріла жінка – дебела, стегнаста, з повними важкими грудьми. І те, як вона поводилася з молодими лицарями та зброєносцями, коли, начебто грайливо пустуючи, торкалася до них чи обдаровувала багатозначними поглядами, свідчило: близькість із чоловіками для неї звична та бажана. Таке панібратство вона дозволяла собі навіть із самим Річардом: часом сідала біля його ніг, наспівуючи своїм низьким грудним голосом чи, як бешкетне дитя, клала голову йому на коліна, кидаючи палкі погляди, аж Річард відводив очі й червонів, а Беренгарія злостилася та ревнувала. Але хай уже краще ревнує, ніж поводиться мов черниця, щойно чоловік до неї наближається.