Симона Вилар - Лазарит

Хоч як це дивно, не було жодного лицаря, який би напився доп’яна. І коли Вільям заговорив про це з Робером де Сабле, той пояснив, що король Річард вельми суворо ставиться до непоміркованості й буйства на бенкетах, оскільки переконаний: представники знаті мусять усім подавати приклад стриманості.

І справді: розпорядники бенкету, ледь почувши суперечку чи помітивши, що хтось із гостей хильнув зайвого, негайно пропонували вирушити в табір хрестоносців і далі розважатися там, як йому заманеться. Оскільки така поведінка на учті у вінценосця може образити його благочестиву дружину. Молода королева святоблива й набожна, це видно хоча б із того, що навіть під час бенкету вона кілька разів виходила молитися, аби не пропустити належних годин.

– Таки справді наш король обрав собі даму достойну й глибоко релігійну, – підсумував де Сабле. – Беренгарія внесе до двору його величності ту чистоту, якої нам так бракувало при Річардовому батькові, старому Генріхові, – нехай помилує його Господь!

– Хто тут каже погане про славетного Гаррі Плантагенета? – пролунав раптом поруч веселий голос короля.

Обидва тамплієри шанобливо вклонилися монархові. Річард переводив погляд з одного лицаря на іншого, і його світлі очі блищали весело та сміхотливо.

– Чи не нудно вам на моєму бенкеті, брати храмники? – запитав Річард, зблиснувши міцними білими зубами. – Хоча про що це я? Присягаюся жовтою квіткою дроку, [114] Дід Річарда Англійського – Жофруа V, граф Анжуйський – любив прикрашати свій шолом гілочкою англійського дроку, зробивши потім цю рослину власною емблемою. Англійський дрок латиною – planta genista, ця назва згодом перетворилася на родове ім’я. що дала ім’я моєму дому, згідно з вашим суворим статутом, лицарям-монахам навіть такої скромної забави не дозволено. Може, й ви приєднуватиметеся до моєї святобливої дружини щоразу, коли дзвін закликатиме до молитви? Хоча, як на мене, молитва доречна не завжди і не скрізь.

– Та ви, мій королю, святотатствуєте, – зауважив де Сабле, а Вільям вразився: як зухвало цей тамплієр осадив таку непередбачувану людину, як Річард Левове Серце! Лев – небезпечний звір.

Та Річард і не збирався гніватися. По-дружньому плеснувши по плечу адмірала свого флоту, король розреготався, однак раптом, припинивши сміх, сказав, що йому треба побалакати з маршалом Вільямом де Шампером.

У саду журкотіли водограї і солодко пахли виткі троянди, що прикрашали арки алеї, якою вони неквапно проходжувалися.

– Ніколи б не подумав, що ви син Артура де Шампера, – несподівано сказав Річард, дивлячись Вільяму просто в очі. І схоже, навіть не здогадався, що ці слова завдали лицареві майже фізичного болю. Проте король, наче нічого й не сталося, промовив: – Лорд Артур, барон Малмсбері й Гронвуду, завжди був людиною відвертою та товариською. Люди тягнуться до нього, він повсякчас оточений друзями або тими, хто набивається йому в друзі чи бодай прагне його прихильності. А з вас, сер, зайвого слова не витягнеш, і погляд у вас похмурий та зосереджений!

– Усе, що я мав вам переказати, королю, я переказав першої нашої зустрічі. А те, про що думаю сьогодні, навряд чи сподобається вашій величності. То чому б і не промовчати?

– А ви відвертий, – зауважив Річард. – Усе-таки батькова кров дається взнаки.

Промовивши це, король потягнувся до пухнастої білої троянди, але вколовся голкою і, мов хлопчисько, злизав крапельку крові, що виступила на кінчику пальця.

– Моя мати, благородна Елеонора, радила мені дослухатися до вас, сер. Дивна порада, враховуючи, що вона ніколи не знала вас особисто. За винятком, звісно ж, часів, коли ви ще були дитиною і супроводжували батьків до двору. Потім настав ваш час служити. Нагадайте, хто першим узяв вас до себе в почет?

– Здається, хтось із дому д’Обіньї.

– Дивно, що ви не пам’ятаєте точно. Зазвичай лицарі не забувають того, у кого починали службу, – спершу пажем, а потім і зброєносцем.

– Сір, більшу частину життя я провів у Святій землі. Занадто далеко від батьківщини, щоб згадувати минуле. А те, що випало мені на долю в Палестині, набагато суттєвіше за ім’я одного з ваших васалів.

– А ви іще й погордливий, – підмітив Річард, посмоктуючи вколотий палець.

«Справді, це так. Але знав би ти, яких зусиль мені коштувало стати сильним, гордовитим і геть-чисто забути ті приниження й ганьбу, що їх довелося пережити на службі в графа д’Обіньї».

– Вам що – не сподобалося в мене на весіллі? – зненацька повернувся до нього король.