Павло Загребельний - Тисячолітній Миколай

— Майте на увазі,— мовби вгадуючи мій намір, знудьговано прошаркотів Сирота, — текст некрологу вже узгоджено.

— Може, й смерть мого брата узгоджена? — я щосили стримував голос, та нічого з цього не виходило. — Ну, казенна писанина — до цього вже ми звикли. Але навіщо ж оцей глум з «першоджерелами»?

Коли вже на те пішло, то Марко не дуже старався, вчився так-сяк, більше налягав на так звану громадську роботу. А щодо конспектування першоджерел, то невже ж не ясно сьогодні кожному, до чого ми доконспектувалися!

— Стилістикою займатися не будемо, — майже добродушно проронив Сирота. — Стилістика хай для преси. У нас тепер гласність, от і хай качають та перекочують слова. А для нас важлива суть. Суть же викладено правильно й точно. — Він уже забув про мене, відкинув, заліпив замазкою, забив дошками, як покинуту хату в неперспективному селі.— Нам треба вирішити подальші питання. Що в нас з медичним висновком? Міністерство охорони здоров’я!

Переляканий чоловік, з пухкими жіночими плечима, затинаючись, повідомив, що висновок затримується.

— Як то затримується? — загримів Сирота, — 3 якої речі?

— Для проведення патолого-анатомічного дослідження треба зробити розтин тіла…

— Ну! Не я ж вам робитиму!

— А вдова просила не робити.

— Вдова! До чого тут вдова? Кого вона просила? Мене? Вперше чую. У нас без розтину тіла не хоронять.

Енергія з Сироти била, мов з атомної електростанції. Я вже мав нагоду відчути на собі його «випромінювання», хоч Сирота вдавав сьогодні, ніби бачить мене вперше. Цей діяч відав енергетикою чи як воно там у них називалося, принаймні був «причастен» до всіх великих заводів, ще більших будов і проектів, до атомних станцій, які ладен був понанизувати на всі річки України, втулити біля всіх найбільших міст республіки, і все це тільки для того, щоб було більше й більше енергії для нечуваного розвитку виробництва, яке повинне розвиватися для того, щоб давати нам ще більше енергії. Зупинити Сироту не міг ніхто, він жив і діяв за отією цинічною формулою часів сталінських репресій «живем мы весело сегодня, а завтра будет веселей», але за ним стояли великі НІБИ: ніби-прогрес, ніби-НТР, ніби-розквіт і ніби-майбуття, і Сирота блаженствував у недоторканості, безкарності, безвідповідальності, а народ, як то водиться, німотствував.

Розміри свого знахабніння він демонстрував зовсім недавно, після Чорнобильської катастрофи, і ось сьогодні, вже ставши перед конечністю, проводжаючи у вічність чоловіка, перед яким раболіпствував, він знову вистрілює якимись залізобетонними формулюваннями.

— У нас без розтину тіла не хоронять!

— Це коли не можуть встановити діагнозу, — подав я голос.

— Що? — закричав Сирота. — Вам ще мало некрологу?

Я підвівся і потупав до нього. Це було, сказати б, негуманно, наповзати своїм стокілограмовим тілом на хлялого чоловічка, який ось уже впродовж кількох десятиліть щосили молодився, сидів на всіх можливих дієтах, жив, мов схимник з давньокиївських печер, аби лиш створювати враження худого й молодого, головне ж: завжди готового зайняти місце, яке вивільнилося вгорі. Коли 6 я просто поклав свою руку на мізерну голову Сироти, то й цього було б досить, щоб одпровадити його до початків усіх початків, до зародження атомів і до їхнього розщеплення. А я ж міг не просто покласти свою тяжку, тисячолітню долоню, а ще й пристукнути нею, або хоч притиснути. Та ні. Я просто підійшов до Сироти, став над ним і сказав спокійно:

— Коли вже про некролог, то прізвище там неправильне.

— Не?.. — Сирота задихнувся від обурення. — Як то неправильне? Що ви собі?..

— Там написано: Сміян. А треба: Несміян.

— Товариші,— майже благально звернувся до присутніх Сирота. — Поясніть, нарешті, цьому чоловікові, кого ми хоронимо.

Ми хоронимо видатного державного діяча Маркерія Федоровича Сміяна, якого знав увесь наш народ і наша… Ми хоронимо Сміяна!

— Він не сміявся вже років з тридцять, — сказав я спокійно. — То який же він Сміян?

— А ми тут не для того, щоб сміятися! — з притиском промовив Сирота. — Ми покликані вирішувати питання! Вам ясно? Вирішувати! і зараз ми займаємося саме цим.

— Та вже гаразд, — зітхнув я, — давайте вирішувати. Але скажіть тоді мені таке: хіба не сім’я, не родина має всі права на небіжчика?

— Марко Федорович видатний державний діяч, і він належить державі! — прорік Сирота, ще борсаючись у своїй суєтності, щосили тримаючись за те, що вже йому не належало, вислизало від нього, зникало навіки.