Павло Загребельний - Тисячолітній Миколай

— Я не буду гарькати, — сказав Марко, — але здається мені, що ця жінка погано на тебе впливає.

— Хіба тільки на мене? — засміявся я. — Вона може впливати на все чоловіче населення Європейської частини СРСР! Вже не кажучи про нашу агростанцію. Можеш переконатися в цьому, зустрівшись з нашими співробітниками. Ви ж так любите зустрічатися з трудовими колективами, вперто заплющивши очі на ту обставину, що світ заселений не трудовими колективами, а окремими людьми, чоловіками й жінками, яких роз’єднала природа, а може сам господь бог, а вони вперто, відчаєно, любострасно зближуються, з’єднуються, народжують дітей і своєю сліпою пристрастю зберігають і продовжують життя, яке намагаються вбити політики.

— Ах, ти перебільшуєш, — зітхнув брат, — ти все перебільшуєш! Я не заперечую, що в Ольці справді щось є мало не демонічне, але такі узагальнення… Пробач, але я не буду гарькати…

Мені перед очима ставала перефарбована іранською хною райкомівсько-міськкомівська Марсель, і ставало жалко свого брата. Нещасний Марко! Що він знає, що вміє, крім ролі Леніна в самодіяльних спектаклях, чи зазнав він бодай раз у житті неземного блаженства від повільного погляду довгих Оксаниних очей або вселенського потрясіння від доторку до Ольчиної руки, до її грудей, до її лона, що розверзається, мов найбільше блаженство на світі!

Бідний, бідний Марко! А хіба ж він сам, хіба не дочеплено до нього, мов брудні вагони до безкінечного товарняка, легіони чоловіків, які забули про любов, які не знають жіночності, не пам’ятають про свою людську сутність, перейшли на службу новочасному дияволізму, де гинуть усі пристрасті і вмирає справжнє життя.

На агростанції Олька мимоволі стала своєрідним каталізатором незнищимості всього живого.

Паталашка називав Ольку «самопальна женщина» і обходив її десятою дорогою. Навіть Щириця уникав її і не так часто набридав мені з своїм гросбухом, прискочив тільки в жовтні шістдесят четвертого і радісно загукав: «Чули, Миколо Федоровичу! Чепурненько скинули узурпатора! Сподіваннячко маю, тепер не станете захищати хрущовця Паталашку?..»

Я промовчав, а Олька, що вводила Щирицю до кабінету і чула його захвати, не стерпіла:

— І чого б я ото радів? — зітхнула вона. — Одного зняли, поставлять ще більшого дурила!

Щириця, здавалося, аж зашкварчав од нетерплячки, так кортіло йому записати до гросбуха таке антипартійне висловлювання, але стримався і задки-задки посунувся з кабінету, рвучись на оперативний партійний простір швиденько, гарненько, чепурненько від цих сумнівних безпартійних Сміянів, які, звісно ж, не мають нічого спільного з відомим на досить значних висотах товаришем Сміяном, цінним працівником, ростучим молодим керівником.

Марко тоді вже був у Києві. Вже навчився у Підгорного роздувати ніздрі, мов гієна, і малограмотно бурмотіти: «Бажаю вам великого людського щастя», так ніби в людей могло бути ще якесь інше щастя: слоняче, крокодиляче, півняче. Вже навчився у Шелеста матюкати підлеглих і пити молоко від персональної корови, возячи за собою ту корову в спеціальному вагоні по всій республіці. Вже вчився у Щербицького викурювати за день по дві пачки американських сигарет (марки він запам’ятати не міг, знав тільки, що на пачці намальовані два здиблені коні; сигарети йому добував Самотуга), хоч перед цим ніколи не курив, не знав, як це робиться і навіщо, давився димом, кашляв, страждав. «Нащо це тобі, Марку? — осудливо сказав я йому. — Сміяни од віку не курили» — «А що я можу? — зітхнув він. — Щербицький знаєш, який чоловік? Він нічого й не скаже, але як помітить в тобі якийсь ґанж, якусь неповноцінність, то вже тебе ніби й немає. Сидиш у нього на засіданні і сам не знаєш: сидиш ти там чи не сидиш. Він курить, всі довкола нього курять, один одного розуміють з півслова, з самого погляду, а ти сидиш, як бевзь. Тут не те що закуриш, а перестанеш гарькати! Ти ж знаєш, за що при Хрущові знімали Щербицького? Ну, та тобі воно все байдуже, а треба знати. Його ж не Шелест з Голови Ради Міністрів зняв і послав у область, а сам Хрущов. Сам поставив, бо любив і цінував, і сам же зняв, бо незлюбив. А за що? Пам’ятаєш, як у нас розділили обкоми партії на промислові й сільськогосподарські? Ти хоч і безпартійний, а повинен це пам’ятати, бо відчув на собі.»

— Відчув? — я засміявся. — Мене б не здивувало коли б Хрущов пошаткував свої обкоми ще дрібніше: обкоми по кукурудзі й гороху, по м’ясу, по молоку, по вовні…

— Тобі смішно, а для партії, знаєш, яка була трагедія! Щербицький тоді домовився з Полянським, що вони на Політбюро виступлять проти поділу партії на міську й сільську. І що ж? Щербицький виступив, а Полянський злякався і промовчав. Хрущов послухав цього одноосібного опонента і заявив при всіх: «Хлопчисько! Нічого не розуміє!»