Павло Загребельний - Тисячолітній Миколай

Вранці приїхав Трохименко.

Я знав його вже давно. Щоосені приїздив він на агростанцію, і вони йшли з Паталашкою полювати на куріпок. Щириця плентався за ними, мов ледачий мисливський пес, але не підбирав здобичі, а ретельно занотовував у своєму гросбусі, хто, коли, скільки і яких пташок убив і куди подів: чи забрав собі, чи здав для громадського харчування. «Пиши! — кричав йому Трохименко. — Пиши свою відомість, а тоді напиши донос! На мене можеш хоч товаришу Сталіну накатати — однаково ж сам вождь не збагне, на яку мою половину ти доносиш: чи на ту, що лежить під Тернополем, чи на ту, якою керує Стуконіг…»

Трохименко був безумний і безстрашний.

З четвертого курсу медінституту він пішов на фронт, різав руки й ноги, пошматовані фашистськими осколками, під Корсунь-Шевченківським, оперував у селянських хатах, в медсанбатівських наметах при світлі звичайних ґасових ламп або зроблених із снарядних гільз «катюш», тоді з диких завірюх Корсуня, мов бог на хмарі, переплив у бездонну багнюку під Тернополем, де потопали люди, коні, гармати, машини, танки, здавалося, потопає у вселенській грязюці сама війна і де тільки смерть не потопала і косила людей, як перед кінцем світу, і Трохименко стояв за саморобними хірургічними столами до оніміння рук, і спини, і всього тіла, а тоді в медсанбатівський намет, де стогнали й кричали на хірургічних столах поранені, влучила п’ятдесятикілограмова німецька бомба, і Трохименка врятував стіл, який злетів у повітря і накрив хірурга, щоправда, не всього, а тільки його ліву половину, а права половина… Трохименку відірвало праву руку, вибило праве око, відрізало ступню правої ноги, але він зостався живий, ще й рвався після госпіталя на фронт, хоч книжки Бориса Полєвого про Маресьєва тоді ще й не було.

Жити доводилося й не по книжках…

З хірурга Трохименко перекваліфікувався на терапевта, і за великі фронтові заслуги був загнаний у глухий степовий район, де став головним лікарем районної лікарні.

Він сам водив свого спеціально переобладнаного «Москвича» — це викликало подив і захоплення, але полювати, маючи тільки ліву руку і ліве око, та ще з такою несамовитістю, як це робив Трохименко, — цього я не міг ні зрозуміти, ні пояснити. Якось я спитав його:

— Невже вам подобається вбивати? Уявляю, яке нелюдське терпіння було потрібне, щоб навчитися володіти рушницею так, я б сказав, артистично, і навіщо ж? Щоб убивати невинні створіння?

— Помста, — сказав Трохименко. — Помста за все!

— Не птахи ж вам заподіяли зло.

— А може, й не помста, — роздумливо промовив він, — може, це щось інше. Мабуть, ми створені так, що в нас урівноважується людське й звіряче, принаймні під дією виховання, освіченості, оточення, іноді одне з цих начал набирає переваги — і тоді або щастя, або лихо. Могло таке статися, що бомба відірвала в мені половину людського, а звіряче вціліло і тепер час од часу заволодіває мною, і що я можу вдіяти? Кожен з нас годує в собі звіра, а в мене, виходить, звір подвійний, дві сили на одну.

Я зітхнув.

— Ви мене не переконали. Агрономія не знає пролиття крові і не може цього виправдати.

— А ваш Лисенко? — вигукнув лікар. — Він же агроном, а скількох своїх колег — як оце я куріпок! Без крові на землі нічого не відбувається! Повірте колишньому хірургу.

Олька ввела Трохименка, йшла поперед нього, мовби відгороджуючи від мене своїм теплом морозяний дух, принесений лікарем з степу.

— Ну, — невесело мовив Трохименко, проводячи ребром долоні по своїй шиї,— приніс голову на усікновення!

Я мовчав. Звинувачення марні, але й прощення вже не буде довіку. Тільки кому? Може, мені найперше?

— Дозволите послухати себе моїм єдиним вухом? — видобув з кишені білого халата дерев’яну трубочку Трохименко. — Хоч, казати правду, за ці дні наслухався я у ваших грудях такого, що й у два вуха не вміститься. Замерзнути, вмерти, а тоді ожити — це вже щось з сфери ірреального.

— А я й не оживав, — сказав я втомлено, — я зостався там, з Оксаною. Перед вами — тільки моя тисячолітня оболонка.

— Історична зустріч в українських степах! — гмикнув Трохименко. — Тисячолітня оболонка у футлярі людини з відірваною кришкою. Футляр — це я. Що в футлярі — скрипка чи тільки смичок? Гадаю все ж, якась струна ще бринить. І повірте: це звук жалоби і провини. З дружиною вашою — звичайно ж наша вина. Нехлюйство, неуцтво, неувага… Я особисто нічого не знав, а гінеколог у мене — звичайна ступа! Чому ви не сказали мені про те, в якому стані ваша дружина?