Павло Загребельний - Тисячолітній Миколай

— А ну гляньмо на номери. В тебе тут немає знайомих, мала?

— Таке й вигадаєш! Звідки ж тут у мене знайомі?

— А в мене є. Не віриш? Президент Фінляндії Паасіківі, прем’єр-міністр Кекконен. Хіба цього мало?

— Ну, Миколо, хіба ж можна? Такі жарти…

— Ніякі не жарти. Ось розгортаємо на літеру «к», шукаємо, дивимось… Кекконен Урхо Калева, номер… Ну, що? Дзвонимо? Чи, може, спершу до президента? Подивимось на «п», так… Паасіківі…

Оксана недовірливо зазирнула мені через плече.

— Справді,— прошепотіла вона. — Як же це? Хіба таке може бути?

Я й сам ще хвилину тому не вірив, що таке може бути. В нас засекречені телефони навіть Тарапуньки й Штепселя — «у советских собственная гордость».

До Стокгольма ми пливли шведським корабликом «Біргер Ярл» — ім’я легендарного ватажка вікінгів, засновника шведської держави. Колись вікінги пливли до нас, тепер, через тисячу років, процес ставав зворотнім.

Треба сказати, що він не набув ще масового характеру, коли взяти до уваги мізерну кількість київських посланців до батьківщини рюриків, інгігерд і гаральдів. Холодне море без особливої привітності зустрічало нас, «Біргер Ярл» колотило так, що мало кому з нас довелося спробувати принад шведського столу під час вечері, вранці ми повиповзали на палубу зеленолиці, мов утопленики, але наш суперпильний Півненко-Кукуріченко, якого наші рідні інстанції наставили старостою групи, все ж знайшов достатньо сил, щоб зібрати всіх і оголосити свій «геніальний» план:

— Перекладач, якого нам підсуне фірма, поза всякими сумнівами, агент спецслужб, тому розмовлятимемо між собою тільки українською мовою, щоб він нічого не зрозумів!

Але торжеству українських національних принципів на берегах Балтики не судилося збутися, бо з строкатої юрби, яка зустрічала «Бігер Ярл» в стокгольмській гавані, виокремилася по-циганському мальовнича постать і привітала нас голосним, веселим і таким знайомим:

— Здоровенькі були!

Мішель— наш перекладач. Народився в Криму. Батько єврей, мати українка. Школа — російська. Торгівля на їхній вуличці була така: хліб у грека, м’ясо в татарина, городина й садовина у вірменина. В таких умовах усі діти виростають поліглотами. Цілком закономірно Мішель опинився в Лазаревському інституті східних мов, де до арабської, фарсі й тюркських мов легко долучив основні європейські, завдяки чому й був прикомандирований перекладачем до англійських спеців на будівництві Турксибу. Перескочити звідти до Ірану було вже справою техніки. Так Мішель обрав свободу. Наш Кукуріченко одразу вчув у цій розповіді провокацію. «Агітує, щоб і ми ставали зрадниками батьківщини і втікали за кордон! — попередив він нас— Будьте пильні й не піддавайтеся на провокацію!» І, щоб остаточно викрити підступність Мішеля, став сікатися до нього, чому той не показує стокгольмських трущоб. «А що це таке?» — простодушно поцікавився Мішель. Тоді Півненко на автомобільному заводі «Вольво» став допитувати директора, чи випускається в заводських цехах стінгазета. В шведській мові слова «стінгазета» не виявилося, і Мішелю довелося з поліглота перекваліфіковуватися на мигоглота, тобто пояснювати директорові на мигах, чого від нього хоче ушнипливий радянський гість. Було багато сміху, і взагалі наша подорож була веселою завдяки цьому дурневі. Нас возили по всій Швеції, показували королівські замки й собори, пам’ятники королям і розбійникам, в Упсальському соборі ми з Оксаною поклали пучечок квітів на могилу великого ботаніка Карла Ліннея, а коли на півдні їхали з Мальме до Лунда, і обабіч шосе зазеленіли бурякові плантації і зазолотилися лани пшениці, я спитав Мішеля, чи не могли б ми побувати на якій-небудь селянській фермі. «Не передбачено програмою!» — закричав Кукуріченко, але наш гід і перекладач за багато років перебування у вільному світі відвик від суворого дотримання програм і знав тільки одне: не платити зайвого. «Це нам нічого не коштуватиме, — заявив Мішель, — можемо заїхати на годинку. Вибирайте ферму до вподоби». — «Та хочби ось цю!» — показав я на гарні будівлі під тополями, схожими на українські. Будівлі, щоправда, як для селянської ферми були занадто розкішні, і Півненко негайно запротестував: «Тільки не сюди! Ніяка то не ферма, то санаторій або ще щось!» — «А ми подивимось, що воно таке», — заспокоїв його Мішель, і наш автобус уже котився неширокою асфальтовою дорогою до будівель під тополями. Зблизька переконалися: ферма. Силосні вежі, корівник, свинарник, трактори на обійсті, інвентар. Те, що видалося Півненкові санаторієм, насправді було фермерським будинком, дванадцять кімнат, набитих дорогими меблями, коштовною порцеляною, бронзою, картинами. Фермер пояснив, що вони з дружиною вкладають значну частину заробітків у свій дім, щоб бодай якоюсь мірою компенсувати тяжку, власне, рабську працю на землі. Їх було троє: фермер, дружина і 16-літній син. Помагали їм вести господарство два наймані робітники. Кожен мав окремий котедж, біля котеджа — машина. П’ятеро цих людей обробляли чотириста гектарів землі, вигодовували двісті корів і чотириста свиней. «Пропаганда! — процідив крізь зуби Півненко. — Все це підлаштовано для довірливих туристів. А спитайте їх про врожаї!»