Павло Загребельний - Тисячолітній Миколай

— Не я привіз — князь наш великий.

— Для мене хіба князь? Ти для мене. А тепер, виходить, проти мене.

Який жах! і в Корсуні, і в путі від Корсуня до Києва, і тепер у самому Києві, і ще віки цілі не помітили ми, як розполовинюються наші серця, як замешкує в них страшна візантійська двоєдушність, а Назимка відчула це одразу.

Я спробував захищатися чужими словами:

— Є таємниці, до яких людям не слід доторкуватися.

— Назвеш бодай одну?

— Гріх.

— Що ж то таке?

Я злякався. Нащо вжив це незнане слово? Ми жили без нього і були щасливі, а тепер воно падає на всіх нас, як чорна тінь.

— Прости мене. Я дурний.

Вона лукаво усміхнулася і дала поцілувати себе в шию. Збоку, біля вуха. Голову відвертала. Дивилася кудись в далину, мені не приступну. її очі! Зазирнути б у них тої хвилі! О, всі боги дотеперішні й нинішні!

Я все ж сподівався, що вона буде, як і всі кияни. Княжі биричі разом з царгородськими і корсунськими ієреями ходили вулицями Києва, закликали киян радісно прийняти нову віру, прийти на Ручай до князя і узріти нового бога.

Назимка ще до того затялася:

— Не піду!

— Як же так?

— Така вже вродилася. Не гнуся і не ламаюся. Кажеш — усі туди підуть? Усі підуть, а ми з матір’ю не підемо!

— Лишатися не можна. Чула веління великого князя?

— Піду, та не до князя!

— Куди ж?

— Де ніхто не ламатиме моєї душі.

— і від мене підеш?

— і від тебе. Душу не розполовиниш. Міг би піти зі мною.

В мені заметушилося, заскімлило щось холодне, слизьке й гидке.

— Душа моя й так буде з тобою повсюди і вічно. А тіло мені не належить. Воно — князеве.

— От бач. А в мене — де душа, там і тіло. і жити можу тільки так — і хай дадуть мені жити! А не дадуть — сама візьму. Любила тебе, а тепер бачу, що це — безнадія.

Вона ненастирливо наблизилася до мене, а тоді м’яко відсторонилася, мовби кликала мене за собою не словами вже, а всім чаром свого тіла і не рвучко, не грубо, а майже ніжно, а я нездатен був зворухнутися. Чи вже так прикований до місця свого ланцюгами обов’язку?

Назимка вернулася, взяла мою руку, приклала до своєї щоки, тоді відкинула її, мов щось чуже й вороже.

— Пошлють кликати вас до нового бога, не приходь, не шукай і не клич!

Невже так кінчається все найдорожче на світі? Наша любов, здавалося мені, перевершувала все найдорожче, а тепер знайшлося щось ще вище. Що ж саме? Я втішав себе: смерть любові — ще не смерть душі. Любов охоплює, може, й півсвіту, а душа — це весь світ.

Були ці всі розмови чи тільки наснилися мені?

Через тисячу років моєму молодшому братові Марку, якого всі прислужники й підтакувачі звали Маркерієм, приснилося, ніби його зняли з усіх постів і послали в колгосп доїти корів. Марко так кричав од жаху, що Марсель викликала його особистого лікаря, а той, щоб перестрахуватися, визначив у свого високого пацієнта передінфарктний стан і мерщій розпорядився про госпіталізацію.

Марсель подзвонила мені на агростанцію і трагічним голосом повідомила, що Маркерій помирає.

— Сміяни не вмирають, вони живуть вічно, — віджартувався я, знаючи її пристрасть до перебільшень.

— Твої жарти зовсім недоречні,— холодно заявила Марсель. — Я говорю дуже серйозно.

— То що — провідати брата?

— Для цього я й подзвонила.

П’ятдесят хвилин літаком — і вже Київ. Я летів до брата, як ангел. Маркерій лежав у лікарні з монастирською назвою Феофанія. Колись у тому урочищі справді був монастир, тепер вибудували кілька корпусів спеціальної клініки для начальства.

Начальство поділяється на дрібне, середнє і велике. Відповідний поділ існував і тут для хворих. Одні лежали в загальних палатах, другі в окремих, треті в напівлюксах, четверті в люксах, а для найвищих вибудувано вже щось особливе: окреме крило нового корпусу, в під’їзді стовбичать типи з недовірливими обличчями, імпортний ліфт віз мене на третій поверх, де навіть коридори були обставлені валютними м’якими меблями, смішними й безглуздими в лікарні.

Брат займав апартаменти з кількох кімнат: приймальня, кабінет, спальня, кімната для чергового лікаря і медсестер. На широчезному угорському ліжку «Ержбет», в блакитній шовковій піжамі, блідий і переляканий, Марко лежав горілиць, не наважуючись зворухнутися, на мене тільки ледь скосив очі, жалібно застогнав і спитав плачливим голосом:

— Як ти думаєш, Миколо, я помру?

— Не придурюйся! — гримнув я на нього. — Комедію можеш ламати перед своїми лагодами та перед Марсель, а не перед рідним братом. Хіба в таких палатах вмирають? Чого ти оце тут розлігся? і взагалі — що це таке?