Андрій Кокотюха - Справа отамана Зеленого

Шереметові раптом стало страшно. Не за себе — тут усе ясно. Його всерйоз стурбувала доля русявого. Проте, судячи з усього, між цими двома таке було не вперше. З — за спини комісара Дьоми Чумакова спокійно, неквапом виступив чекіст, що видався Артемові вельми знайомим. Десь він уже бачив раніше ці вуса, цю солдатську шинель та офіцерського кашкета.

— Е, чо розходилися, дядьки? — промовив, стаючи між ними. — Вам нема чого робити? Роботи непочатий край, а ви кусаєтеся. Хто за вас робитиме? Слуг, знаєте, нема.

Примовки теж видалися знайомими. Тут — таки виринуло з пам'яті: чоловік перед будівлею губчека, заводить і виводить арештантів. Мабуть, це його робота.

— А ти чого завжди лізеш, Дзюбо? — вишкірився на нього комісар.

— Він правильно лізе, Дьомо. Ми ж ревтрибунал, закон і порядок. Влада ми тут, Дьомо. Забув, сам комісаром якихось десять днів? Корона тисне?

— Корона в царя, — відбився Чумаков, але щось невловне таки подіяло на нього. — Лацисові, кажеш? Ну — ну, — він ткнув наган назад у кобуру. — Ненавиджу таких. Ми звільняємо від них наш новий світ. Грамотний дуже, від них саме горе — від грамотних. Бо пишуть щось так, простій людині, робітникові, пролетарю, хрін зрозуміло. Бач, таке хитре будь — кого з неписьменних обдурить. Того їздять всі на нас.

— Їздили, — виправив русявий.

— Ага, їздили, — охоче погодився Чумаков. — Тепер не будуть. Край! Коли бачу таких — без суду хочу. Відразу в яму.

— Ну тебе в болото, дядьку, — Дзюба явно звичним, завченим жестом розгладив вуса. — Світова революція ще попереду, а ти вже он як накрутився. Заганяєш, не жалієш себе. Бережи сили, товаришу Чумаков. Тобі до лампочки — революції згодяться. Командуй краще, у тебе он мертвяк під ногами валяється. Неподобство.

Тепер Шереметові здалося, що цей Дзюба має до душі альбіноса якийсь ключик або ж сам комісар уже забув, з чого все почалося. На мертве тіло інженера зиркнув з цікавістю — так, ніби бачив його вперше й зовсім не розумів, звідки воно взялося. Звів очі на решту приречених.

— Чого стали, контро? Загрузли? Три — чотири, приберіть це з — під ніг! Отуди заносьте!

Він тицьнув рукою в прочинені двері гаража. Артем стояв на місці, але двоє незнайомих йому арештантів запопадливо підхопили тіло мерця попідруки, ніби підсвідомо намагаючись своєю метушнею полегшити свою долю. Старання були марні, і всі прекрасно розуміли це. Та зустріти свою смерть однаково ніхто ніколи не готовий. Тож у кожного, навіть коли до нагло перерваного життя лишається тільки один крок, жевріє благенька надія на порятунок чи бодай на попуст.

Шеремет, як ніхто, знав і розумів це.

Мертвого інженера затягли в гараж. Слідом за ними, не дожидаючи наказу, покірно зайшли інші.

Тут лежали трупи.

Багато.

Рахувати їх Шеремет не наважився, але й не злякався. Сприйняв видовище без зайвих, зовсім непотрібних емоцій. Так, ніби зайшов до анатомічного театру на Фундуклеївській [18] Тепер — вулиця ім. Богдана Хмельницького в Києві. . Майбутні лікарі проводили серед крижаних брил та мертвих тіл по півроку, препаруючи й готуючись до іспитів. Артем зовсім недоречно згадав, як зрізався на екзамені з гістології, тож мусив шліфувати знання в тамтешньому підвалі. Але тут, у цьому гаражі, ані він, ані його товариші в нещасті вже нічого не здобудуть.

Їх привели сюди, щоб забрати в них життя.

Від трупів ішов солодкуватий запах, що його видихають тіла на першій стадії розкладання. Він змішувався з духом свіжої, ще теплої крові — ним наповнене повітря цієї різниці. Кров була кругом: повільні струмочки стікали з заляпаних стін, невеличкі згуслі калюжі стояли під ногами. Артем відразу ж уступив в одну таку. Коло дальньої стіни, куди скидали страчених і де серед тіл, здебільшого чоловічих, хоч на очі траплялися й поодинокі жіночі, можна було побачити відрубані кінцівки. Руки й ноги, цілі або частини — крові на підлозі було найбільше. Тож там із хазяйською передбачливістю прилаштували металевий жолоб: бляху, зігнуту трикутником. Нижній край ішов під стіну і зникав у продовбаній дірці. Кривавий струмочок повільно збігав туди.

Закатована Ліда лежала на такий самий купі . Думка була жахлива, але гнати її від себе Шеремет не хотів. Навпаки, спробував відтворити в уяві цю картину. Не розуміючи навіщо. Безсила ненависть до більшовиків і влади, яку вони будують на горах трупів та кривавих річках, наростала в ньому щораз більше, перейшовши межу.