Вихованець учительської родини, молодий мандрівник, що пішки сходив рівнинну Росію, Василь Янчевецький опиняється в Асхабаді (Ашхабаді), в канцелярії царського намісника генерала Суботіна.
Розпочинається новий, визначальний період життя майбутнього письменника. Як і раніше, він багато мандрує, тепер уже верхи на коні.
Три роки перебування В. Янчевецького в Середній Азії збагатили його знання мов, побуту, культури народів, що населяли ці краї, чіткіше визначили тематику досліджень майбутнього історика-романіста. «Тут же, на цих рівнинах, — зазначав Василь Григорович, — у мене виникли перші плани створення історичних повістей про великих завойовників Азії, які пройшли з перемогою по цих місцях і не залишили після себе нічого, окрім купи руїн і незгасної ненависті в пам’яті людей».
Кореспондентом Янчевецький відправляється на Далекий Схід, в Маньчжурію, на театр російсько-японської війни, невдовзі знову повертається до Середньої Азії, згодом їде до Греції та Єгипту, живе в Константинополі, Бухаресті, в сибірському містечку Урянхай. «… У міру того як я опускався все глибше в народну масу, на мій подив, весь бідний люд, що оточував мене, все піднімався, ставав складнішим, люди виявлялися задушевнішими, серйознішими, типи цікавішими». Ці слова, сказані ще в «Записках пішохода», цілком відповідають враженням, що їх виносив Василь Григорович з останніх мандрів.
У листі до Льва Толстого Янчевецький, захоплений пристрастю мандрувати, закликає великого письменника пішки зміряти землі, де потім побував сам.
Так формувався письменник. До великого свого покликання він ішов складними, тернистими шляхами. Ходіння по Русі та її окраїнах, вчителювання, редагування газети (в Урянхаї), служба сторожем у млині, писарювання чергувалися з наполегливим студіюванням томів і томів історії, журналістикою, писанням п’єс для самодіяльності.
1924 року Василь Янчевецький приїздить до Москви і поринає в літературно-мистецьке життя. Однак це тривав недовго, вже через три роки він їде в Самарканд, де службу економіста поєднує з літературною творчістю, співробітництвом у центральних газетах.
Один з кращих творів Василя Яна (на цей час він уже виступав під цим псевдонімом) — п’єса «Худжум» — в 1931 році був відзначений премією на огляді національних театрів у столиці нашої країни. У п'єсі йшлося про розкріпачення жінки в. умовах радянського ладу.
На початку 40-х років Василь Ян — понадп’ятдесятирічна, збагачена величезним життєвим досвідом людина — приступав до здійснення своєї заповітної мрії — написання повістей і романів про часи і події давноминулі, однак повчальні, хвилюючі з точки зору сучасності.
Подиву гідний письменницький подвиг! І не тільки тому, що митець по-справжньому взявся за перо уже в другому півстолітті свого життя, а головним чином, що, незважаючи на вульгарно-соціологічні концепції, які значною мірою впливали на розвиток молодої радянської історіографії, він розвінчував тенденції і канони, які надміру перебільшували роль особи в історії, на перший план її висували царів, полководців та інших «високостей».
Василь Ян основним героєм своїх творів бере народ, маси, яких він вивчав довго і клопітливо, людей творчої праці й борні. Тому не випадково, що прославлений у віках Александр Македонський постає у повісті «Вогні на курганах» звичайним, буденним, без того ореолу, тих лаврів, які щедро чіпляли на нього придворні історики. Навіть Спартака, цього лицаря відваги і мужності, апостола мук і терпіння, він трактує в однойменній повісті по-новому, по-своєму, позбавивши його атрибутів міщанства, побутовізму, чим позначений цей справді народний герой у відомому романі Джованьйолі та деяких інших тогочасних писаннях.
Актуальною темою часу стає історія, її події — далекі та близькі. На полиці бібліотек і книгарень одні за одним ставали історичні романи і повісті Ол. Толстого, Чапигіна, Форш, Шишкова, Сергєєва-Ценського, Тинянова, Бородіна та інших авторів.
Василь Ян задумав і розпочав серію романів. Перша книжка цього циклу — «Чінгісхан» — побачила світ напередодні війни радянського народу з гітлерівськими загарбниками, 1939 року, друга, «Батий», — 1941-го, а третя — «До «останнього моря»» — вийшла вже після смерті автора, 1955 року.
Трилогію автор справедливо назвав «головною працею» свого життя. У ній знайшла яскраве втілення філософія історії. Тобто соціальні, моральні, гуманістичні концепції епохи і народу, народу і особистості. Втілення наукове і художнє. Письменник не обмежився хронологічним переказом подій і фактів, як це подибуємо в багатьох тогочасних історичних творах, а витворив широку картину, в образах якої виражені одвічні думи і устремління нації. В даному разі — боротьба Росії (Русі) за власну державність, проти іноземних поневолювачів.
Читать дальше
