Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Морней був не така людина, щоб поринати в розчулення надовго, і в розпач він не вдався. Наступний тиждень він просидів у своїй кімнаті,— сказавши, що нездужає; але насправді він писав учений, бездоганно обгрунтований трактат про необхідність галліканської державної церкви. Якби він міг негайно, в цій-таки кімнаті, скликати собор пасторів та прелатів, з участю короля, то напевне переконав би їх. Та роботу зроблено, а кімната, як була, пустельна й порожня… Морней розпалив камін і вкинув усе написане у вогонь. А тоді відвідав посла Бо-вуара, нічого не прикрашуючи розповів про свою невдачу в королеви, але й запевнив: коли наполягати, вона ще може поступитися — вій її давно знає. Нехай Бовуар виклопоче йому ще одну аудієнцію: Морней уже почував у собі силу домагатись від королеви, щоб вона висловила королю свій протест проти його зречення. Вона остереже його від хибного кроку, наголошував Морней. Бонуар погодився, хоча не хотів такого втручання англійської королеви, а Морнея вважав скоріш за богослова, ніж за вправного дипломата, хоча той і вдавав, ніби йому йдеться про справи земні. А втім, Єлизавета відповіла, що не має тепер часу, але вона сподівається незабаром знов побачити пана дю Плессі-Мориея, і її адмірал надасть йому для повернення до Франції судно з королівського флоту.

Перше ніж те судно було готове, Морней іще попрощався зі своїм єдиним у Англії другом. Цього разу перший лорд-скарбничий не змусив його проходити через канцелярію з писарями, а відчинив йому потайні дверцята. Морней, нахилившись, пройшов до оздобленого чорним деревом кабінету. На столі стояла пляшка кларету — улюбленого вина короля Франції — і два келихи.

— Випиймо за його щастя й удачу, — сказав лорд Барлі, і вони стоячи випили.

Тоді сіли й помовчали.

— Тепер ви знаєте все, — нарешті мовив достойний лорд і скривився, ніби вино раптом здалось йому кислим. — Ваш король, як і перше, має союзницю проти Іспанії.

І проти нашої віри, подумали обидва. І проти справедливості. Такий наш світ, подумали вони. Жодному державцю не уникнути хиб і спокути. Морней говорив дуже повільно, бо намагався й почуттям вивірити свої слова:

— Наш король, наважуючись на свій смертельний стрибок, виявляє велику самопожертву — ми на таку не здатні. І де знайти мені слова, щоб гідно вславити мудрість вашої великої королеви! Її величність просто-таки чудесним чином просвітила мене щодо того, що таке правда і кривда.

— Чудесним чином, — повторив за ним Барлі. В нього заблищали очі, і він підніс вказівного пальця, ніби в його пам'яті зринали давні явлення про чудеса. — Розумію, — сказав він просто, як завжди. — Ваша спроба була марна. Пробачте мені, друже, що я не сказав вам про це наперед. Я знав королевину мудрість, знав і те, що з мудрістю важче боротись, ніж із пристрастями, а пристрасті свої вона вже поборола.

Морней не відповів, він змовчав про те, як Єлизавета оголила перед ним душу, і волів би зовсім не бачити того. Натомість він сказав:

— Між мною і моїм королем не зміниться ніщо. Я знаю свій обов'язок і після переходу короля в іншу віру виконуватиму його ще ревніше, бо мій владар опиниться в більшій небезпеці, ніж доти.

Барлі глянув на нього скоса й докинув:

— Вам самому доведеться перемінити віру.

— Ні! — вигукнув Морней, але отямився й закінчив уже тихіше — чи то з покори, а чи з упертості: — Хто я такий, щоб заперечувати істину? Я дивуюся, що королі це роблять, а світ не завалюється.

— Випийте ще келих, поки я щось розшукаю — попросив Барлі, підвівся й натиснув на одну панель у стіні. Панель повернулась. Він якусь хвильку пошукав, а тоді розгорнув на столі аркуш паперу, пожовклий і протертий па згинах. Малюнок, як і колись, зображував предковічну будівлю християнства, що спиналась угору дедалі вужчими ярусами — найвищі зникали у високості. Обидва мовчки розглядали його: як між колони вбігає загадковий лиходій зі смолоскипом, і колони вже горять, а християнин, охоплений жахом, стоїть і не робить нічого, але будівля все ж витає, цілісінька, над зруйнованими підпорами. Нарешті Барлі заговорив:

— «Містерія кривди», — так назвали ви тоді мій малюнок. І скільки ми знали тоді — поки ще не дізналися?..

— І на що лишень ми сподіваємося й досі, коли вже нема на що сподіватись? — відказав Морней.

Друг простяг йому аркуш, він склав його по протертих згинах і взяв із собою.

— Прощавай, Філіппе, — сказав йому друг. Жоден з них не пролив і сльози; навпаки, обличчя їхні посуворішали. Та, проти свого звичаю, вони обнялися.