Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Він стояв у тіні, вона його не бачила — чи взагалі не знала, що він тут. Бельгард розминувся з нею, він надто поквапно рушив угору не тим крилом сходів, і вона сміялася з цього, повернувши голову живим, дитинним рухом. Так, вона забулася про все й аж стрибнула на дві сходинки вгору — поспішала до свого коханого. Але — мабуть, на його знак — зупинилась і, осяйна, знов попливла вниз. Король не чекав її, він задкував до виходу. Коли вона спустилась, він уже стояв перед порталом.

Із самого нутра його вмить піднявся якийсь схлип і, дійшовши до горлянки, здушив мову. Габрієль д'Естре підвели до нього, а він був німий. Перший стайничий випустив руку дівчини — він злякався. Йому зразу стало ясно, чого він накоїв. Королю відібрало мову, він, видно, вражений, приголомшений, прибитий жахом, — подумав Бельгард і глянув на свою кохану, чи не обернулась вона в Медузу. Та ні, вона лишалася дівчиною, такою, як і всі, тільки, звичайно, вродливішою за всіх, — це Бельгард знав якнайкраще. Власницька гордість не завадила йому визнати надмірним те враження, яке вона справила на короля, — не кажучи вже про те, що воно було небезпечне.

Габрієль опустила перед королем вії — довгі, темні, вони аж кидали тінь на світлі щоки. Жоден погляд, жодна усмішка не викликали в короля думки, що її скромна поведінка умисна. Ця жінка по думала про те, щоб йому сподобатись чи привернути його увагу, — нібито біла злотокоса богиня може її не привернути! Чи вона це розуміла? Коли так, то їй просто байдуже. Король зітхнув і, попросивши це небесно видиво не бентежитись через нього, кивнув у бік свого стайничого. А той узяв дівчину за руку й підвів на кілька кроків — під мур, де ще осипалися троянди.

Діана сказала:

— Тепер, величносте, ви будете сліпі до всіх моїх принад, але я добра сестра.

Він квапливо спитав, чи є ще хто в домі, крім них двох. Вона відповіла — нема: батько кудись подався верхи, а тітка поїхала каретою в гості. Тітка? Він звів брови.

— Пані де Сурді,— пояснила Діана, і цього йому вистачило: він чудово знав своє королівство. Пані де Сурді, сестра втікачки — Габрієлиної матері,— й сама велика зальотниця. Зраджує пана де Сурді з паном де Шеверні [25] Де Шеверні , граф (1528–1599) — Його бурхлива політична кар'єра мала свої злети і падіння. Здобув прихильність Генріха IV завдяки своїй допомозі у переговорах 1590 року між королем та Лігою. , колишнім канцлером покійного короля. Пан де Сурді, колишній шартрський губернатор, у такому становищі, як і пан д'Естре: без посади. Всі вони без посад, їм буде потрібно багато грошей. «Дорого обійдеться мені ця історія», — подумав король, але зразу й відігнав думку. Яке пуття опиратись видимо неминучому?

Діана розповідала ще про щось, а він здаля дивився на Габрієль таким поглядом, наче в бою, і губи його ворушились — так палко й невтримно відчував він: це — ВОНА.

«Це вона, і я мусив чекати до сорока років, поки вона з'явиться. Кажуть: «мармур», «пурпур», «корали», «сонце», «зорі»… Все це пусті звуки; хто, крім мене, знає те, що не має назви? Хто, коли не я, може володіти безмежним? «Богиня» чи «фея» — що це? «Королева» — нічого не каже. Я весь вік шукав, весь вік не міг зустріти її, і ось — вона».

І в розмові з Бельгардом вона зберігала скромний вираз. Чи, може, холодний? Вираз очей важко розгадати: вони обіцяють, але наче самі не знають що. «Вона не кохає Бляклого Листа, — переконував себе Анрі навсупереч ревнощам, що пекли його. — А чи мене вона хоч примітила? Адже вона опустила вії. Ось вона схиляє обличчя над трояндою; я ніколи не забуду, як повернулась і вигнулась її шия. Вона підводить лице — зараз гляне на мене, зараз гляне! О! Ні. Так далі не можна».

Двома широкими кроками він ступив до неї й весело зажадав:

— Троянду, мадемуазель!

— Ви хочете її? — спитала Габріель д'Естре ввічливо й навіть гордовито. Анрі завважив те й схвалив: гордовитість личить їй. Він поцілував троянду, подану йому; посипались пелюстки. Король зробив знак, і Бельгард відійшов. Анрі в ту ж мить запитав:

— Як я вам подобаюсь?

Вона це визначила давно, хоч який невиразний і замріяний був її погляд, коли вона роздивлялась його. Але вона сказала:

— Мені спершу кажуть, як подобаюсь я.

— А хіба я ще цього не сказав? — вигукнув Анрі. Він забув, як йому відібрало мову, і гадав, що вона й так усе зрозуміла.

— Чарівна Габрієль, — промовив він ніби сам до себе.

— Хто це вам сказав? Ви ж на мене й не дивитесь, — відказала вона спокійно.