Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Якщо його величність король Британії хоче полишити моєму владареві весь тягар і всі жертви війни, — в що я ніяк не можу повірити, бо мудрість і великодушність короля Якова переконують мене в протилежному, — то хто може сподіватися, що мій державець у таких загрозливих обставинах зовсім спорожнить державну скарбницю?

Але радники короля Англії наполягали якраз на цьому. Посол пояснював цю впертість бажанням бути твердішими, ніж їхній слабодухий владар, і діяти в дусі покійної королеви, який вони зовсім хибно розуміли. Він вирішив докладно повідомити про все Якова, бо тут більш ніхто не втаємничив би короля в політичні принципи його уславленої попередниці. Це завдання уявлялось йому надзвичайно складним. Але наступна розмова проти сподівання склалась навдивовижу легко. Король Яків узяв посла за руку, завів до свого кабінету, замкнув двері й попросив його говорити цілком відверто. Це стало для Роні сигналом.

Він сказав безпорадному наступникові трону всю правду. Він не побоявся вивести на арену велику жінку: вона б не стала зважувати давніх боргів, коли на другій шальці лежить дружба між обома королівствами. Виступивши за межі правдоподібного, пан де Роні змахнув перед засліпленими очима Якова чимсь осяйним і іскристим — воно називається безсмертя. Він говорив добрих дві години, а тоді Яків сам попросив його тут-таки укласти текст угоди. Та це було зайве: Роні мав її начерк у кишені. Яків власною королівською рукою вніс деякі неістотні зміни — як же можна зовсім без змін, коли владар щойно збагнув своє покликання, бодай тільки на цей день, на одну годину щонайбільше. Роні не мав ілюзій і не пишався надмірно своїм успіхом. Досить того, що Яків хоч поки що схвалив начерк угоди й навіть негайно викликав до себе міністрів, щоб вони вислухали його волю.

Мілорди Сесіл і Монтджой, графи Нортамберленд і Саутгемптон почули з уст владаря, що він ретельно зважив усі докази маркіза де Сюллі. Його ухвала: в царині зовнішньої політики завжди діяти в згоді з королем Франції. Треба укласти тісний союз обох королівств, проти Іспанії. Тихо! Не перебивати! Я наказую. Високим Генеральним штатам Голландії він пропонує свою королівську підтримку й усілякі гарантії.

— Ну, пане посол, тепер ви задоволені мною?

Роні цілує руку, що здається йому аж надто раптово зміцнілою. Потім дякує палко, пишномовними фразами. Це була його остання промова в Англії. Від усіх тих промов біля рота в нього відкрилась рана, здобута ще під Іврі: давня битва, перемога, що виявилася тривкою. Кілька днів він пролежав у сильній гарячці, а потім його допустили на прощальну аудієнцію до короля Якова, і той подарував йому розкішний ланцюжок, золотий із самоцвітами, міцніший за угоду, а власноручний лист, якого король вручив послові, засвідчував його братові, королю Франції, що той виявив йому глибоку прихильність, пославши до нього маркіза де Роні. Такий щасливий був Яків весь той час.

Зі свого боку, Роні привіз коштовні дарунки — королю шестеро чудово виїжджених коней, королеві — венеціанське дзеркало і золоту з діамантами скриньку. Не забуто й міністрів, що по своїй змозі чинили угоді перешкоди: за це вони одержали найвишуканіші дрібнички, гідні куртизанок. Із цим іронічним натяком Роні поїхав. Його владар дожидав його нетерпляче й навіть виїхав йому назустріч.

В бурю переправившись через Ла-Манш і проїхавши ніч у поштовій кареті, Роні побачив під деревами короля, а з ним панів де Вільруа, де Бельєвра і Суассона. Перший перекаже все, що повідомить посол, до Мадріда. Другий зоставить свої сумніви при собі. Третій, як кузен короля, не побоїться їх висловити.

— Коли пан де Роні так добре знаходить спільну мову з англійцями, — сказав граф де Суассон, — то йому слід би привезти додому щось більше, ніж пусті обіцянки, — при умові, що він одержав хоч їх.

Відверта підозра. Але її дозволив собі кузен короля, і Роні мусив стерпіти; відповів за нього сам король. Легко присікуватися, сказав він присутнім, коли хтось зробив усе, що в людській спромозі. Адже більшого тут не домігся б ніхто. Сам він, король, задоволений.

У Парижі вони, король і начальник артилерії, повернулись до розмови.

— Ну, а яка ваша думка насправді? — спитав Анрі.

— Моя думка, величносте, така, що це недобре, коли король-чужинець сходить на новий трон по праву спадщини, без боротьби. Я це зрозумів, коли в мене від нескінченних балачок відкрилась коло рога рана, здобута ще у вашій битві під Іврі.