Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Зате Бірон — чоловік повнокровний, йому потрібні кровопускання, але про смерть у нього ані гадки. Перед своїми наглядачами й перед тими відвідувачами, котрих пускали до нього, він презирливо передражнював судовий процес, кривляючись і горлаючи. Глумлива зневага й певність своєї перемоги позбавляли його будь-якого стриму. Він до останку вірив, що на його боці і сила, і право. Сила — бо поки він тут шаленіє від незужитої снаги, там, на волі, змова, певне, досягла своєї мети й іспанські солдати вже простують сюди визволити його. А право — з трьох причин. По-перше, зрада завжди була священним правом сильнішого, а він вважав себе таким. По-друге, король у Ліоні все пробачив йому — звичайно, за винятком того, в чому Бірон не захотів признатися. Ну, та це вже копирсання в дрібницях; як може воно вилинути на ухвалу суддів?

По-третє, і головне, — для всіх багатих і могутніх існує непохитний закон і моральна заповідь: захищати своє багатство. Те саме багатство, що дало їм велику могутність, при першій загрозі вони повинні використовувати проти держави й нації — отакий у них закон і моральна заповідь. А на крайній випадок ця заповідь вимагає: заклич у країну ворога, щоб він урятував твоє майно. Щоправда, ворог здебільшого дбатиме не про це; але так вірять багаті. Зі своєю вірою й сумлінням у них цілковита злагода, тому вони можуть іще сказати на прощання, як зрадник Бірон: «Панове, перед вами той, кого король посилає на смерть за те, що він добрий католик». Він не пам'ятав навіть отченаша, але вірив у багатство і з цією вірою пішов на той світ — не без бравури й великого галасу. Ката він трохи не задушив, хоч і вважав, що це просто підмана. Йому, чоловікові в розквіті сили й повнокровності, король наважився прислати ката! Аякже!

Король Анрі, звичайно, знав, яку ціну доведеться заплатити за цю страту. Але перший успіх виправдав її: змова розпалася, змовники затаїли дух. Смерть самого лише Бірона розвіяла загрозу заколоту й війни, привид Ліги розтанув так само раптово, як і з'явився. Коли король повертався до столиці, його зустріли радісні юрби, і люд знову був одностайний з ним: він — батько нашого миру, нашого життя, наших надій на щастя. Слава, слава! Але все це дуже швидко лишається й забувається — тим швидше, чим скоріше знов наповняться скарбниці в королівстві й досягнуть розквіту ремесла.

У переможених пам'ять не така коротка. Вони без кінця правлять меси за душу свого мученика, що мусив зійти на ешафот. Минають роки, і за цією змовою йдуть нові й нові. Їх придушують; Роні не спить, а король уже ніколи не піддаватиме сумніву його порад, бо в нього він один. І все ж — обидва вони зняли руку на багатство, на владу багатства. Останнє слово страченого було: «Бо я був добрий католик». І цього досить, щоб приректи короля до смерті від руки вбивць — якщо він доти не був до неї приречений. Віднині він ходитиме по своєму королівству в постійному чеканні. Роки його владарювання — найплідніші для королівства, але сам владар весь час чує позад себе кроки. Не чує — відчуває. Хто озирнеться — не побачить нічого. Лишається жити сьогоднішнім днем, а той день завжди досить світлий, поки б'ється серце.

Якось, їдучи людною вулицею Ла-Феронрі, він побачив перед собою чийсь паланкін. Випередити його не можна було, довелося притримати коней. Це сталось перед будинком з відкритим склепистим підворіттям, над яким був вирізьблений знак: серце, увінчане короною й пробите стрілою. Король нахилився, хотів неодмінно зазирнути в той паланкін, але він уже замішався в натовп. І ніхто не зрозумів, чому король, хоч йому вже звільнили дорогу, замислився й не їде далі.

Він тоді звик присягатись такими словами: «Це така правда, як те, що Бірон був зрадник». Невдовзі і після страти зрадника він приїхав у арсенал до свого міністра й звернувся до нього так: «Маркізе де Сюллі», Найкращий слуга подякував, але не дуже палко — так, немов з обов'язку: він сподівався, що, стане герцогом і пером. Такі були титули зрадника, і дістались вони йому без заслуги, завдяки любові короля. А до найкращого слуги Анрі почував замість любові тільки подив і пошану, занадто беззастережну, щоб терпіти її без ніякого опору. Для того, щоб Сюллі міг виступити в усьому блиску й стати великим міністром, мусила померти Габрієль д'Естре. Помирає Бірон — і Сюллі стає маркізом. Стане він і герцогом, але для цього доведеться скласти голови ще кільком. Чи ж легко терпіти цього бездоганного чоловіка, що звільняє нас від усіх, кого ми любимо?