Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Придворні розподіляються, як приписано, — тут дами, там кавалери, і ті й ті шикуються за своїми титулами й заслугами, хто ближче, хто далі. Принцеси, маршали й верховні судді, принци крові разом з маленьким Вандомом — з обох боків попереду, куди надає світло. Там його перехоплюють завіси, тут — підсилюють уміло розміщені дзеркала. Лице сонячного бога звернене до трону. Поза його промінням, що все націлене на величність, розпливаються людські обриси заднього плану. В найдальшої постаті вирізняються тільки білі плечі, в іншої, зовсім затіненої,— тільки горбатий ніс. Що далі вглиб, то тьмяніші барви та обриси, ген позаду вони зовсім тануть. Та й передні постаті сповиті в сірувату імлу — принаймні там, де на них не падає спереду відблиск величності. Лице сонячного бога звернене до трону.

Середина всієї сцени з волі неба й людей стає ніби джерелом світла, явлена людям величність збирає його на собі й відкидає на інших тільки розрізнені відблиски. Хоч вона й сліпить, але найдужче засліплена вона сама. Марно вона зводить вище брови, ширше розплющує очі. Поза її власним сліпучим сяйвом є тільки тіні, густіші й світліші, але всі непроникні. Вона пронизує їх своїм промінням, але сама їх не бачить. Тільки по легкому рухові на дні темної западини величність здогадується, що там стає навколішки люд. Очі в Анрі аж болять, а за ними в мозку зринає думка: «Що це за божевілля! Чи я хотів такого?»

Ось настав для величності час порушити свою недвижність і зробити належний жест. Старий канцлер подає їй нагору пергамент із підвішеною печаткою. Анрі бере його і встигає водночас наказати, щоб уже кінчали це чаклування. «Пригасіть!» — шепоче він. Уміло розміщені дзеркала відсовують, завіси відхиляють, і все повертається до більш менш природного вигляду. Увага! Перший погляд короля розшукує на довгій стіні, на половині її висоти нішу, а за її балюстрадою мольберт із полотном, за яким не видно художника. Той витикає з-за полотна молоде обличчя, киває головою. Нехай величність заспокоїться. Її образ схоплено досвідченим оком, упевнена, швидка рука повністю використала ті хвилини, коли король, якого називає великим увесь світ, віддалився від того світу й був самою лише марною величністю. Художник усміхається з-за свого мольберта, як із захистку.

Тоді король промовляє. Він згорнув пергамент, зіпер сувій на свою срібну кульшу. Його друга рука простягається до найдальших слухачів, що стоять навколішки. Король киває їм, і вони підводяться, ледь човгаючи підошвами, — ще тихіш, ніж допіру, коли ставали на коліна. Вони вслухаються в те, що промовляє з трону король:

— Тут є люди, що не можуть знайти роботу й наїстись досита, — звільнені з війська солдати й безробітні ремісники. А в Новій Франції є люди, що не тямлять ніякого ремесла, обробляють мало землі й не відають спасіння душі. Заради цих і тих людей нам слід вирушити в море.

З цієї миті король звертає свою мову до тих непоказних людей, що стоять ліворуч навдивовижу близько до його трону. Треба знати, що ці самі слова ще до нього сказав у одному шинку один дуже прикметний гість. І саме він сьогодні опинився найближче до сходинок трону — серед тих непоказних людей, на чолі яких, проте, стоїть адмірал. Не якийсь там вичепурений морський герой, а загартований негодами мореплавець, якраз придатний для здійснення задумів короля, — міцний тілом і стійкий душею. Саме ці якості будуть потрібні йому, та й його супутникам не менше. І Маркюс Лескарбо, чоловік в обношеній одежі і з суворим обличчям, та й увесь нечисленний гурток мореплавців готові негайно зійти на корабель і попливти на одчай душі крізь тумани та бурі. Хто не потоне, той побачить Нову Францію.

— Чи маємо ми право загарбати край, названий Новою Францією, відняти його в споконвічних жителів? Ні, не маємо. Ми здобуватимемо приязнь тих людей, дбатимемо про те, щоб вони стали такі, як і ми. Винищувати ті далекі народи — таке нам не в голові «Я втішу вас», — сказав господь. Він не сказав: «Я винищу вас». А його воля — це й воля вашого короля.

Слова стародавні, зміст їхній божественний, цього не заперечує ніхто, і королю вони личать. І все ж колонії — це непевна химера, вона може вдатись, а може й не вдатись. Якого кінця найімовірніш можна сподіватися? Уламки багатьох суден, пустельний острів, на ньому кількоро тих, котрі врятувались. Тинди-ринди, думає пан де Роні-Сюллі й дивиться кудись у далеч понад головами тих, що ніколи не привезуть золота.