Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

А того ж таки вечора король сів з нею в карету — таємно від усіх, щоб і дорогою ніхто не знав, кого везе та карета. Поїхали вони недалеко — тільки до Сен-Жермена. Коли вони приїхали, старий замок чорнів у пожежі вечірньої заграви. Колись тут мешкав двір Валуа, і оцей самий образ — чорне на тлі полум'я — зустрів маленького хлопчика, що приїхав з далекої далини, чужий тут, зі своєю матір'ю Жанною. Саме звідси завтра вирушать вони, щоб урочисто в'їхати в столицю королівства.

— Вашу руку, пані: ми вдома. І всюди, куди б не ступити погою, ми будемо у себе вдома.

Так промовив він, виходячи з карети, бо, звісно, відчував, як їй моторошно. Перший королівський палац, де вони ночуватимуть удвох. Їй моторошно, бо вона поділяє загальну думку, що це велике зухвальство. Поширене уявлення про королівську владу має в основі забобон, і королю Анрі ніколи не пробачать, що в нього це уявлення інакше. Він хоче заспокоїти цю жінку, що народила йому сина, він бере в долоні її горде, нерозумне чоло. Але Габрієль заплющила очі, затремтіла ще дужче й так, не розплющуючи очей, попросила його, щоб він лишив її сю ніч саму.

З цього він мав би дуже багато виснувати, а натомість таки відбув свій урочистий в'їзд і лишився задоволений усім. Був вечір, світло смолоскипів мигтіло у вузьких вулицях, над ройовищем люду, осяваючи святково прибрані високі будинки. Люди обліпили навіть карнизи та виступи сволоків. Із землі й з повітря лунало: «Хай живе король!» Так, хай живе король, а це ж і він — на сивому в яблуках коні, випнуті груди в сірому шовку, аж цупкому від золотого гаптування. Цього разу на ньому капелюх із білим плюмажем, бо настав мир, і цей люд та його король — заодно.

Круг нього виступають у повному складі залоги Манта й Сен-Дені, міські старшини й ратмани, які в разі чого можуть стати й заручниками, отож хай буде мир і хай живе король! А колись же море нестямного захвату бушувало навколо іншого коня: на ньому сидів срібний лицар, срібний і білявий, а на думці в нього була тільки смерть, душогубство. Різанина, зрада, стільки років фанатичної колотнечі — поки той герой, улюбленець міста, й сам був замордований. Не згадуймо про покійного герцога де Гіза, в то народна любов сьогодні здасться нам далеко не такою палкою, і це може засмутити нас. Наша доля — радісне служіння. А заради любові народної служити особливо радісно.

Замість кровожерного улюбленця юрби ми виведемо перед очі всіх найвродливішу жінку в світі — вродливішої нема, не було й не буде. Її паланкін несуть поперед усіх — поперед короля, його війська, дворян, міських старшин, сановників. Попереду, на невеликій відстані, два мули в червоній збруї несуть паланкін, довкола — чота стрільців. Запони з червоного дамасту відгорнені; хто хотів, той міг захоплюватись соромливою усмішкою жінки. Вона не горда, казали одні. Вона подарувала королю сина. Як же вона може бути розпусним виплодком пекла, — таке-бо про неї балакали. Інші відповідали: сукня на ній занадто розкішна, так не годиться. Гляньте на обличчя жінок. Якою це треба бути, щоб ви витримати всю оту заздрість! А вона ж витримує, кажуть інші. Бо так захотів король. Вона — його окраса, його гордість, вона — його честь.

Це останнє казали вчені правники з його парламенту, в той час як сам він із усією процесією звертав до собору Богоматері Паризької. Він відповідав на вітальні вигуки всіх, хто пхався подивитись на нього та на його любу владарку. Капелюха з білим плюмажем він частіше мав у руці, ніж на голові. В одному вікні стояли три дуже вродливі жінки в жалобі,— він низько вклонився їм. На брукованій площі перед собором його гуманісти говорили: а все ж таки він привів нас до перемоги, і настала наша доба! Та вони, звичайно, бачили, що встигли за цей час посивіти, як і їхній король. Вони говорили: влада й володіння приходять пізно, щоб люди краще вміли користатися ними. А тоді рушили назустріч йому — більше сотні, всі в червоних мантіях.

Після «Te Deum» іще раз вишикувалась та сама процесія, але вона вже не принадила такого натовпу глядачів. Була восьма година — давно час вечеряти. Король дістався до свого Лувpy трохи не сам. Бо всі вже помалу розійшлися — кожен до себе. Коли йому принесли вечерю, його аж морозило. Старий замок холодний. Присутність любої владарки могла б його зігріти. Після прилюдної офіційної церемонії, у якій уперше взяла участь Габрієль, їм обом, звичайно, не годилося цього вечора бути разом. Чи не мерзне й кохана в своєму домі? Обом їм самотньо, і що вона думає про свій пишний виступ перед паризьким людом?