Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Кажете, той дивак уже віддав гаптувати перев'язь? Архангел Гавриїл, чи то Габрієль, — дуже промовисто й доречно, Габрієль на білому шовку. Цю перев'язь піднесе мені мій маршал у день мого вступу до міста… бозна-коли той день настане, — додав він, бо надто неправдоподібною здавалась ця картина.

— Сьогодні чотирнадцяте. Лишається тиждень, — просюсюкав пан де Сен-Люк. Анрі, почувши, рвучко обернувся.

— Ви знаєте більше, ніж слід вам знати. Чи, може, ви самі бачили губернатора? Ви були, перевдягнені, в Парижі?

— Ні, де там! Проте ось тут записані для вашої величності всі подробиці змови. — І молодий придвориий вийняв з рукавички — лівої, якої не скидав, — якийсь папір. Анрі вихопив аркуш у цього.

— Хто це вам дав?

— Сам Бріссак.

— То він тут?

— Або ж був тут — звісно, з дозволу герцога де Феріа. Він приїздив із двома нотарями, щоб уладнати зі мною деякі невідкладні родинні справи. Я покинув їх, тільки-но отримав цей папір. — Усе це він говорив уже зовсім не збентежено, не відчувалось також бажання здивувати. Цей молодик завжди влучав точно куди треба; то навіщо затримуватися з ним довше?

— Коня! — гукнув Анрі з вікна.

— Ви його вже не застанете, величносте.

Та Анрі вже вибіг надвір, вихопився в сідло й помчав паризьким шляхом. Скоро він побачив попереду величезну карету, що похитувалась на вибоях, займаючи всю ширину дороги, так що й не об'їдеш. Довелось випередити її просто лісом, а тоді стати між двома деревами й зачекати. Ось вона важко під'їздить; спереду в неї широке вікно, і Анрі розгледів нотарів: їх було троє. Всі, як один, у чорному, на головах високі шпичасті капелюхи, сухі обличчя, всі троє вже старі люди, втомлені дорогою, і жоден з них не захотів навіть глянути на непроханих вершників. Навпаки — вони позаплющували очі, порозтуляли роти й стали вже зовсім однакові. Анрі хотів гукнути, але стримався, і так та мара й прогуркотіла повз нього. В останню хвилину один з трьох нотарів поворухнув рукою: човником зігнув долоню, повільно-повільно підняв її до носа того, котрий куняв навпроти нього, а тоді черк — і спіймав муху. Ох, як засяяв простакувато-хитруватий вид!

На чужому носі спіймано муху, а король, якому він має здати його столицю, сидить у сідлі й дивиться. Тепер Анрі вже знав досить, тому й не став зупиняти карету. Він по-справжньому засумнівався: чи всі дома в цієї людини?

«Як вони пнуться зі шкіри, щоб не ходити навпростець і не чинити по-розумному!» Ось про що він думав, ступою їдучи назад. Так, у його пам'яті вже назбиралось чимало зразків людей розумово схиблених — починаючи з Варфоломіївської ночі, і далі, й далі. Його призначення — змінити саме це, а інакше навіщо бути королем? «Вони й далі ставитимуть тобі перешкоди, Анрі. Ловити мух — замість розпізнавального знаку — і посилати до тебе дам у масках для таємного порозуміння. І ти мусиш миритися з цим».

Все сталось, як було умовлено. Щодо обачності Бріссакові не було рівних. Він сказав іспанцям, щоб ті звірились на нього й сиділи тихо, аби не сполохати зрадників. Бо треба їм знати, що в місті є зрадники і вони легко можуть здогадатися, що Бріссак надумав їх переловити. Отож горді іспанці з недбальства полишили все па примху долі.

Анрі дуже добре підіграв своєму партнерові. Правда, черев помилку трохи-трохи не взяв його в полон. Двадцять другого о четвертій годині ранку Бріссак був уже запепав духом, бо королівські солдати все не з'являлися. Але причиною був лише густий туман, і, щойно виїхавши за мури, губернатор наткнувся на них. На щастя, то був саме загін, яким командував його зять, пан де Сен-Люк, і обійшлося без непорозумінь.

Обидві замкнені брами відчинили, і, тільки-но вдарили вранішні дзвони, король вступив до столиці. Його дворянам не терпілося; при повній зброї вони стрибали через останні перешкоди. А сам він, упершись рукою в бік і трохи нахиливши голову, вдавав, ніби оце повернувся з кількагодинних ловів. А насправді він не був тут вісімнадцять років.

Перший, на кого він наткнувся, був Бріссак з обличчям янгола. Таку чистоту виразу й сумління не часто зустрінеш, вона дуже рідко буває відбита на людських обличчях. Схиливши коліно просто у вуличне багно, а голубі очі звівши вгору, Бріссак підніс королю білу перев'язь. Король зразу пов'язав йому на груди свою, обняв ного й назвав «паном маршалом».

За це Бріссак віддячив йому доброю порадою: хай король краще надягне панцер. Бо хтозна… Хоча це, звісно, дуже мило — ходити поміж людом у простому колеті, як, видно, бажає його величність. Анрі злякався. Він зовсім забув про ніж… Та ні, Бріссак мав на увазі з'юрмище, тісняву, штовханину, яку дуже легко умисне зчинити у такому великому місті, а вона може стати небезпечною, бо й королю недовго загубитись у ній і попасти в руки ворогів.