Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Нe перестаючи хлипати, стара пробелькотіла:

— Ваша величносте, дозвольте мені поїхати на мою батьківщину! Бо тут я вже давно тремчу за своє життя. Ваша довіра віддана моїм запеклим ворогам.

Цього він мусив злякатись — так вона сподівалась — і справді злякався. Він розгублено промимрив, що тільки хотів знати, які були їхні постанови сьогодні вранці.

— Ці постанови — на добро вашому королівству, — відказала вона, відказала зовсім не плаксиво й уже зі своєю звичайною маскою незворушності на обличчі. Важко було повірити, що тільки-но відбулася сцена з плачем. Голос її забринів суворо: — І вирішувати довелося без вас. Бо ці постанови вимагають дій незвичайних, гідних великого владаря, а такі дії тобі не до снаги, сину мій.

Ці суворі слова прозвучали разючою несподіванкою після сцени приниження. Пані Катрін уже сиділа, як наділена вищою владою, — мовби вона ніколи й не просила, щоб їй дозволили поїхати до Флоренції — звідки її колись вигнано.

Карл дивився на свої ноги, а в голові у нього снувалося, плуталося, стикалося надто багато думок відразу: всі материні натяки з іще куди спокійніших днів; тоді він не перечив її кривавим намірам, бо сприймав їх тільки як страшний сон. Навіть сама його мати спершу віддалася тим задумам просто як небезпечним вправам розуму, що перестрибує через безодню. Проте Карл добре пам'ятав імена Аморі і Ліньєроля — двох людей, принесених у жертву його страхові, викликаному куди меншою небезпекою. Відтоді він, щоб довести свою самостійність, зблизився з гугенотом Коліньї, називав його батьком і в усьому слухався його порад. Так він опинився на порозі війни з Іспанією. Австрійський дім дедалі щільніш обвивав свої щупальця круг нього і його самотньої країни; він володів півднем і серединою Старого Світу, він мав Новий Світ із його золотом, панував над церквою, а через неї — над усіма народами, тобто й над французьким, і впхався навіть до власного Карлового палацу та до його ліжка в подобі ерцгерцогині, такої заціпенілої від золота й могутності, що вона, не могла й упасти!

«Що ж діяти? — розпачливо питав себе Карл Дев'ятий, дивлячись на свої ноги. — Їм кортить убивати, всі думають тільки про вбивання, але Гізи, та й моя мати хочуть убивати французів, винищувати моїх підданих. А пан адмірал хоче вбивати іспанців, і це мені більше до вподоби. Звісно, коли він повернеться переможцем, мені доведеться боятись і його, бо він зробиться тоді найсильнішим. А поки що Гізи сильніші за мене й за нього. Мати вважає, що треба спершу напустити Гізів на протестантів. А я маю тим часом тихенько сидіти в Луврі й вичікувати. А тоді моє свіже військо вдарить на тих, котрі перемогли, і вирядить їхніх проводирів ще тепленькими на той світ».

Він звів очі, ніби питаючи: що ж йому про все це думати? Мати підбадьорливо кивнула йому головою. Вона часто повчала його, і він її розумів — але тільки до певної межі, далі вже ні. Далі вона робилась загадковою, а він — безсилим. Може, він і розгадав би її, вгадав перший, вирішальний хід у її планах, якби йому не перешкоджало щось, якась скутість думки. «Найстрахітніше вони постановили тільки сьогодні в підвалі,— так збагнув Карл. — Мене там не було, і я ні про що не довідаюсь. Тому в мене аж нутро холоне: хто ж мені допоможе?»

Тільки-но він це подумав, як його сестра ступила вперед і на повний голос заявила:

— Вбивство я забороняю.

Пані Катрін аж рота роззявила з подиву. Що це сталося з дочкою?

— Ти? Забороняєш? — перепитала вона. І Карл зчудовано зронив слово:

— Ти?

— Я! — підтвердила Марго непохитно. — І ще хтось моїми устами. — Вона мала на увазі бога — мармурову статую з червоними губами.

«Наварра погрожує! — подумала пані Катрін, — Треба швидше діяти!»

— Хто це може щось заборонити королю Франції? — холодно й осудливо промовила вона.

Принцеса не відповіла, тільки наприндилась.

Карл спитав:

— І я хотів би знати: чия тут влада?

Запитання було хибне, йому ж на шкоду, але в ньому взяла гору цікавість. Адже і його мати не була певна, чи добре розчула дочку. «От тобі й чемна дівчинка! То сидить над книжками, то лежить із хлопцями! Ну звичайно, вже й через Гіза ми мали з нею клопіт. Може, їй знов треба всипати?»

— Я не розумію, чого ти хочеш. Може, ти поясниш? — спитала пані Катрін ще поблажливо.

— Ти мене чудово розумієш. Ніяких убивств!

— А хто тут щось каже про вбивства? У нас є дві партії, і, на жаль, нам доводиться з дня на день чекати, що вони нападуть одна на одну: католики твого Гіза й гугеноти твого Наварри. Мені тебе шкода, донечко, бо ти, певне, вже переконалася, що в кожного з них є свої переваги. То порадь же, як запобігти лиху!