Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Ось що написала Жанна, а гонець, беарнський дворянин, надійно сховав при собі листи, щоб удосвіта виїхати з ними. Принаймні він гадав, що в нього обидва листи — і королеви і її дочки — будуть у безпеці. Одначе не встиг він дістатись до дому, де мешкав з товаришами, як на нього налетіли якісь п'яні бешкетники; хоч було й темно, та він упізнав людей з особистої варти королеви Франції. Він боронився, але його збили з ніг. А коли він підвівся, напасники були вже далеко, а з ними й довірені йому листи.

Вони негайно попали до рук Катерини Медічі, і та відкрила їх, не ламаючи печаток. Сама в своїй спочивальні вона читала те, що мимохіть виказували їй супротивниця та її дочка, і відчувала велику втіху. Пані Катрін тішилася тому, що викриття змови завжди підбадьорювало її. Кожна лиха каверза життя й людей ніби виправдовувала її власну натуру й духовні нахили і заохочувала до рішучих дій. Вона сиділа в своєму прямому, невигідному дерев'яному кріслі й дивилась перед себе поверх листів, бо вже знала їх напам'ять; із шести білих воскових свічок, запалених у покої, дві ще освітлювали її — решту вона погасила куцими пальчиками. Жовте сяйво вимальовувало обвислі щоки та підборіддя, а вся верхня половина обличчя була затінена, і тільки очі, звичайно тьмяно-чорні, тепер горіли, наче дві жарини. Хтозна, що бачили ті очі у власній душі старої королеви; у покої вони вихоплювали з півмороку тільки окремі деталі на мальованих панелях стін: там роззявлений у крикові рот, там піднесений ніж. А як протяг нахиляв пломінчик свічки у другий бік, на стіні виступала хтива усмішка німфи й простягнена до неї рука.

Пані Катрін думала про те, що її, за недвозначними словами супротивниці, збираються відтіснити від влади. Ця навіжена вже думає, що вона владарює, а пані Катрін — самотня, всіма покинута, і її син, король, — тільки знаряддя в руках заколотника, якого її суд присудив до ганебної страти на Гревському майдані. «Вироку ще не скасовано, люба моя приятелько! Ви ж не знаєте, може, мій син Карл інколи й кається. А як не отямиться сам, то побоїться свого брата д'Анжу — то ж мій улюбленець, бо він не любить жіноцтва. Я страхаю старшого меншим. Він же знає, як хутко в нас умирають. Ні, люба приятелько, думайте собі що хочете, але я не збираюся гнівити іспанського короля й не підтримаю голландських гезів проти нього. Бо тоді Філіпп віддасть мій трон Гізам, і я таки справді буду пропаща. А Гізам, аж занадто ревним католикам, треба скрутити в'язи так само, як і вам, єретикам. Та не все зразу. Постривайте трішечки, люба приятелько! Ви ще доживете до великих новин, що вам і не снились. Як я сказала? Доживете?»

Пані Катрін думала, сама того не усвідомлюючи. Вона була щаслива ту мить, бо її уява перелітала через прірву страху і знаходила за нею відвагу до наймерзенніших злочинів. У такі хвилини думки заходять далі, ніж мало привести задумане діло, — а потім воно таки приводить туди.

І водночас вона зовсім не покидала дійсності, вона добре чула все, що робилось у її замку в ту годину. Лувр замикали об одинадцятій; перед тим чути було біганину — то поспішали вийти з замку придворні, бо ось-ось пролунає третій оклик, і брама зачиниться. В коридорах ще важко гупали ноги королівських лучників — вони виганяли тих, хто загаявся. Та щойно проходили лучники, як біля не замкнених, тільки попричиняних дверей починалось перешіптування, і жінки впускали до себе чоловіків. Пані Катрін добре знала те й не забороняла. Ось до неї зайшов командир особистої варти короля й спитав, яке буде гасло на сю ніч. «Амур», — відповіла стара королева.

Вона дала цьому капітанові ще якісь накази, але спершу підкликала його до самого крісла й говорила тихенько. За тими наказами шість воскових свічок у її передпокої погашено, і жоден з великих полотняних ліхтарів тієї ночі не лив на сходи замку свого процідженого крізь тканину світла. А коли продзвонило дванадцяту годину, до спочивальні старої королеви піднялась у супроводі охоронця зі смолоскипом якась закутана з головою постать. Увійшовши, той закутаний почекав, поки офіцер зі смолоскипом піде геть, і аж тоді замкнув за собою двері й розгорнув свого плаща. То був Карл Дев'ятий. Мати, що вже кілька годин не вставала з місця, повернула до сина велике старе обличчя, на нього впало збоку мигтюче світло, і король злякався.

— Я покликала тебе, сину, бо настав час, і так треба було, щоб ти прийшов уночі. Пора щось робити. Прочитай оце! — І підсунула до нього два листи.