Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Короля з його білим плюмажем бачили біля каплиці, і у видолинку біля річки, і в шанцях, і на чистому полі — всюди: бачив його кожен окремо, бачили й усі разом. Він гукав до них крізь туман, підбадьорюючи в скруті, щоб вони тримались і перемогли. Він вигукував великі імена — імена людей, що пов'язали з ним свою долю, а як котре ім'я й не було ще велике, то мало стати великим завдяки йому. Ось він промчав повз молодого генерала, що командував його легкою кіннотою, — сина Карла Дев'ятого й простої жінки.

— Валуа! Я тебе знаю й не забуду ні тебе, ні твого роду. Ви зі мною навіки.

І вже він далеко.

— Монгомері, Рішельє! У мене є несподіванка! Роні, ла Форсе! Де скрута найтяжча, там бог найближче! Біроне! Бачиш, туман уже підіймається? Підніметься, мусить піднятись, бог нам поможе, й ми їх поб'ємо. Ларошфуко, моя несподіванка й для тебе, ось ти її почуєш, вона загримить, як грім.

Нахилившися з коня, він хапає Ларошфуко за плечі, але той раптом падає — не так, як падають живі. Його вже вбитого поставили в усьому обладунку під каплицю.

— Осіє! Це ти? — питає Анрі, звертаючись сам до себе, й сам не хоче вірити в те, про що питає. «Грім таки вдарить, але цей його не почує. Нас урятують гармати з Аркської фортеці, тільки-но підніметься туман і гармаші зможуть націлитись. У мене в шанці сидить пірат-нормандець, він мені точно до хвилини скаже, коли туман підніметься. Почуй це наостанці, мій Осіє!» Та Ларошфуко лежить безживний, як колись лежав інший Ларошфуко в Луврі, над ранок кривавої ночі. Так лежать мертві понад шляхом. А король уже помчав далі.

Він біля швейцарців. Потримайтеся ще трохи! Та шкода — їх відтисли. Видолинок над річкою все-таки довелось віддати, а врешті й каплицю. Залишки королівського війська втримують тільки шанці перед мостом і вже думають про відступ на Арк і Дьєпп.

— Пане-брате! — звертається король до полковника-швейцарця. — Пане-брате, ось я тут, я поляжу з вами разом, або ж разом здобудемо славу. — Промовляє ці слова, а сам, як і всі його люди, бачить: ворог суне густими лавами, щоб навалитись і немов важким віком домовини придавити його і його королівство. Він здригається. «Далі, далі, це ще не кінець: є ще мої гугеноти!» І він кличе їх, непохитних захисників першої лінії шанців, ветеранів Жарнака й Монконтура, сподвижників пана адмірала, тих, що витримали двадцять років боротьби за свої переконання. Герої істинної віри! Вони чують його заклик, бачать його білий плюмаж і покидають шанці — ті передні шанці, що їх вони обороняли з самого ранку, мов залізні.

Їх було п'ятсот, і вони йдуть так, ніби їх і досі стільки. Бо з ними поруч ідуть їхні загиблі побратими. Попереду — їхній пастор Дамур. Таке ім'я — пастор Дамур, тобто пастор любові.

— Пане пасторе, заводьте псалом, — каже король, і вони співають. Ударити на ворога, коли він найдужче пишається й величається — так бувало в давніх боях, так було й під Кутра. І щоразу доводилось ворогові скрутно, тож навіть оцей, могутній, лякається, зачувши псалом; він зупиняється, і лави його змішались.

Аж ось туман підіймається — і з Аркської фортеці зразу вдарили гармати. Ядра розриваються і шматують ворога, де він підступив заблизько. Це перемога, вона врятувала королівство. Бог або зовсім не дає, або вже наділяє щедрою рукою зі своїх скарбів — влади, сили й слави. Ще й це збагнув сьогодні Анрі, охоплений страхом божим. З мурів Дьєппа, за який уже нема чого боятись, Коліньї, син адмірала, виводить сімсот солдатів — ще сімсот на підмогу старим аркебузирам, героям істинної віри.

— Сам бог тебе посилає, Коліньї!

Анрі не скаржився й не молився, поки справи були кепські, а власне — безнадійні. Зате в щасті він волає до бога, в щасті хоче перед ним схилитися. Довгі, сповнені небезпек години місив він копитами свого коня це бойовище, встигав утрутитися всюди, і в кожному з його невеликих загонів гадали, ніби король весь час із ними. А тепер він може зупинитись. У туман, у непевність вигукував він імена й додавав тим іменам слави. В кожному своєму загоні, де лишень майне його білий плюмаж, він зміцнював мужність і віру в перемогу. Швейцарцям він обіцяв вірність за вірність. Він розмовляв з мерцями понад шляхом. Він дав науку маршалові Бірону, і той зрозумів, з ким має справу. І йому пощастило. День його почався вже давно, та цей день засяяв усім своїм блиском, коли розвіявся туман. Йому незабаром мине тридцять шість, та все, що було досі,— це тільки молоді літа. І по його обличчю, прояснілому не так із радості, як від витриманої боротьби й пережитих страждань, між краплями поту течуть сльози.