Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Вони зроблять усе, що визнають за потрібне, щоб урятувати мене від Гіза. Коли я повернусь до Парижа, його, може, вже не буде на світі.

Нараз нещасний Валуа все ж помітив, що сказав забагато — сказав кузену Наваррі, та ще й при третьому чоловікові, що мав занадто розумні очі: такі бувають у зрадників. «Де мій кинджал?» — ця думка виразно читалась на обличчі в сердеги короля: воно зробилось таке бридке, аж потемніло. І страх, і нетерплячка швидше когось убити, аби спекатись — материна кров, тривале виховання в Луврі,— все це надало обличчю останнього Валуа просто-таки тваринно-ницого виразу. Пан Мішель де Монтень, хоч і його трохи брав острах перед кинджалом, відчув глибокий жаль до короля, бо ніщо не робить людину такою беззахисною, як потьмарення розуму. Хоча він був лише скромний дворянин королівської палати, в цю хвилину виявилась його перевага над самим королем, бо він, Мішель де Монтень, ніколи не втрачав здатності мислити — навіть уві сні. Тому він дозволив собі ступити крок уперед і звернутись до короля:

— Ваша величносте! Ніколи не слід здіймати руки на своїх слуг тоді, коли ми гніваємося. Це було одне з основних правил Платона. Як він пише, лакедемонянин Харілл сказав знахабнілому ілотові [145] …лакедемонянин… сказав ілотові… - Ілоти — пригноблена й безправна частина населення стародавньої Спарти (Лакедемону). : «Присягаюся богами, якби я не був такий лютий, я б тебе вбив».

Пан Мішель де Монтень добре знав, нащо навів саме цей приклад. Він-бо нагадував королю про величезну відстань між ним і будь-якою іншою людиною: чи то скромним дворянином, чи навіть герцогом Гізом. Слуга не може образити пана, а пан не може мститися слузі. Хоч у цьому прикладі були й лестощі, але він не суперечив правді й схиляв до стриманості; тому Монтень його й навів. А втім, гуманіст досяг цим навіть більшого, ніж хотів. Король повернувся в кріслі всім тілом, припав чолом до високої спинки, і по його плечах було видно, що він ридає. Тепер його туга виливалась безмовно, бо в ній було не тільки страждання, а й розрада, заспокоєння, полегкість. Тому він і повернувся спиною до Анрі й Монтеня, не думаючи про те, що вони ж таки можуть його вбити, і мовчки лив сльози. Він уже не боявся нікого.

Коли він повернувся з того внутрішнього усамітнення до дійсності, в нього були червоні очі й по-дитячому жадібний, нетерплячий вираз обличчя.

— Кузене Наварро, а ти знаєш, це ж ми з тобою вже десять років не бачились!

— Відколи я вислизнув з ваших пазурів? Невже справді десять років? — хутко перепитав Анрі, і обличчя в нього теж зробилось невинне, як у кузена Валуа.

— Десять років, як один день… — промовив той. — Я вже й не пам'ятаю, як вони в мене проминули. А в тебе?

— В турботах життя?.. — відповів Анрі якимось невпевненим, наче запитливим тоном. І похитав головою.

Кузен Валуа вхопив його за руку, палко стиснув її й шепнув:

— То все була помилка. Ти ж розумієш? Помилка, засліплення, нещасливий збіг випадковостей.

Так виправдовується людина, яка з подивом збагнула, що її життя змарноване.

— Кузене Наварро! Невже так неминуче мало бути? Уяви собі одне: вона… вона сама не додумалася б до Варфоломіївської ночі.

Анрі, теж у подиві, почав пригадувати:

— Вона ж добре знала, що Гізи можуть стати небезпечними тільки після Варфоломіївської ночі. Вони продадуть королівство Іспанії: це вона сама мені сказала. Але вона мусила так учинити, хоч і знала, що це нерозумне діло. — «А це і є справжня дурість», — додав він подумки. — Я тобі признаюся, — зашепотів він на вухо кузенові,— що я її ненавидів страшенно: як за власне нещастя, так і за ті великі й безглузді перешкоди, що їх вона весь час громадила перед добробутом нашої країни.

— А що вона зробила з мене! — так само пошепки відповів кузен Валуа. — Як я її за це зневажаю!

Обидва вмовкли, раптом усвідомивши, що говорять про пані Катрін, наче про небіжчицю. А тим часом ця криводушна жінка була ще жива, і зло, яке вона пустила у світ, розходилося далі вже само, на власних ногах. Кузени знову наштовхнулись на той факт, що вони — супротивники і що їх настроєно один проти одного. Бо після таких дружніх перешептів вони знов збились на докори.

— Я ж не вимагаю від тебе нічого, Наварро, тільки перейди в католицтво, щоб я міг оголосити тебе спадкоємцем трону.

— А я запропонував би тобі союз, якби був певен, що в тебе вистачить твердості, Анрі Валуа.

— Ну, а ти — звідки ти черпаєш таку непохитну твердість, Анрі Наварро? Не зі своєї віри, ні, але звідки ж тоді, ось що я хочу знати! — Так допитувався Валуа, пригнічений тим, що не знає, як же самому здобути силу опиратися всім і йти прямим шляхом.