Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Його менший брат Франсуа безнадійно захворів: у нього виступала крізь шкіру кров, як колись у їхнього старшого брата Карла. У Фландрії він розтринькав рештки своєї сили [141] У Фландрії він розтринькав рештки своєї сили… — 1582 р. принц Оранський і Генеральні штати всупереч волі народу знов закликали до Фландрії правителем герцога Анжуйського. У січні 1583 р. він вчинив заколот з метою заволодіти Фландрією й Брабантом і приєднати їх до Франції. Заколот було придушено. — марно, як робив і раніше, — а тепер лежав і вмирав. Король був бездітний і вже не мав надії породити дофіна, бо ніщо не помогло — ні королевине лікування на водах, ні ходіння на прощу, коли він до пухирів постирав ноги, ні ревні молитви всього двору в соборі Нотр-Дам. Усе, що можна, було зроблено; страх, постійний неспокій і муки непевності начебто мали вже залишитися позаду для того, хто самотньо простує до свого кінця. Одначе з непоправною бездітністю, з найвищим вироком, за яким рід мусить вимерти, не так легко остаточно змиритись — таке Валуа не до снаги. Його рід панував у країні двісті років, і ось на ньому це панування має скінчитись. Лиш іноді йому здається, що жертву вже принесено; неухильно, без ілюзій спрямовує він свої думки на останню годину, намагаючись звикнути до жаху перед нею й сподіваючись, що той жах врешті-решт притупиться і смерть стане зовсім не страшна. Бо чому це, врешті, для короля, хай навіть для останнього нащадка могутньої й славної династії, вона повинна бути страшніша, ніж для звичайної, слабкої людини?

І ось, намагаючись досягти цього, король танцював на самоті, або цілими годинами підкидав і ловив у мисочку м'ячик, або на блакитній стрічці вішав собі на шию кошика з цуценятами. Цуценята повзали в кошику й скімлили: вони жили, жили за нього, а йому можна було й не ворушитись. Коли його сповістили про братову смерть, він і сам застиг, наче мрець, і довго не прокидався з того заціпеніння, не озивався й словом. Ті, хто приніс звістку, теж мов поніміли перед ним, і їм хотілося штрикнути його пальцем.

Двір сподівався, що він знову почне вдавати ченця, співатиме в хорі з братією під золотими панікадилами й курильницями, ескізи яких він малював сам, тужливо прагнучи хоч би щось створити. Та ні, він улаштував похорон, схожий на розкішне весілля. В тому похороні мусив брати участь і народ — і, звісно, народ-таки оплатив його не дешевше, ніж весілля королівських любчиків. У жалобному проводі йшло все духівництво — і ті священики, що виголошували з амвонів проповіді проти короля. За ними дворяни з небіжчикового почту несли труну, а за труною виступав король — єдиний з усього свого роду, який уже весь спочивав у домовинах. Люди чудувалися: Валуа поводився так, наче хотів показати всім, який він лишився самотній — лишився назавжди. Всі вулиці позавішувані чорним, а він іде в проводі сам, без своєї неплідної королеви, окремо від усіх інших, чужих йому. Перед ним похитувалась труна його останнього брата, вкрита знаменами, здобутими в походах, що дали небіжчикові сумнівну славу, і не один з тих походів був спрямований проти брата-короля. А цей брат бажав його смерті, і ось тепер, коли бажання здійснилось, він ішов y проводі самотній, між домовиною й чужими йому людьми.

В королівському почті перед вели фаворити Жуайоз і Епернон [142] Епернон — Жан-Луї, герцог д'Епернон (1554–1642), фаворит Генріха III. Представник найвищої католицької аристократії, політичний інтриган. Згодом перейшов на бік Генріха IV. — король зробив їх герцогами й дав їм за дружин королевиних сестер. А зразу за ними йшли вороги, що проти його волі збиралися посісти після нього трон, — Гізи.

Вони виступали ще пишніше, ніж сам король, почет їхній був численніший, коні, яких вели на поводі, куди кращі. І самі вони бундючилися своєю могутністю. Риси обличчя герцога Гіза за останні роки зробилися суворі. Він уже не сяяв, як колись, ясною вродою на простий народ і шановних городян, цей герой, що ним марили їхні дружини й дочки. Йому було вже непотрібно ні знаджувати, ні підкуповувати. Тепер він міг наказувати. Ні міщан, ні селян ніхто вже не вмовляв подавати голос за Лігу; хто не вступить до неї й не заприсягнеться в сліпому послухові її вождеві, той пропащий. Виконуй для нього трудову повинність і військовий обов'язок! Плати йому податки і, хоч у тебе на ногах пороздималися жили, вистоюй цілий день з ранку до вечора щоразу, коли йому заманеться скликати збори своїх прибічників! А ні, то прощайся з роботою, прощайся з покупцями чи замовцями, тебе всі зречуться, і тільки шпиг та зрадник ще цікавитимуться тобою, щоб тебе продати. А потім — хто вгледить твій труп, обмине його далеченько.