Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Після цього багато днів вони з Морнеєм і не чули нічого один про одного. Король вирушив у похід на непокірливе містечко й посла з собою не взяв. Але серед усіх боїв і турбот, за якими він хотів забути свою таємну муку, Анрі однаково обсідали думки. Їй було сорок три роки, а вона ще не могла прожити здержливо. «Кулю!» — просив син королеви Жанни. Її веселий син серед стрілянини просив, щоб куля вкоротила той час, який йому ще лишалося принижуватись, як принижувалась його мати. А вийшовши з тієї стрілянини живим і цілим, він радів, сміявся і подумки жартував зі своєї благочестивої матусі, що все ж таки не вгавила й земних насолод.

Йому весь час був потрібен рух, бо, затримавшися десь надовго, він неодмінно дізнавався про щось погане — навдивовижу, досі він такого не помічав. У народі розповідали, як чинила королева Наваррська з тими, хто їй не корився. Або переходь у протестантство, або навіки зникнеш у її замку в По, де були темниці, що їх знав Анрі. А поряд з тими темницями справляли бенкети. Його мати чинила жорстокості в ім'я істинної віри; але, готова на все, щоб зберегти таємницю свого шлюбу, вона, можливо, користалася тими темницями, щоб затикати рота людям, які щось знали. Відтоді образ її змінився в очах сина, в якому тривало далі її життя. Він згадував, як колись йому привиділось її дивно змінене, неживе обличчя — того дня, коли її останній посланець привіз йому її останній наказ. Мертві живуть і далі, вони тільки змінюються. Хоч би на яких швидких конях ми мчали, вони супроводять нас і зненацька являють нам своє нове обличчя: «Впізнаєш мене?»— «Впізнаю, мамо».

Він мусив визнати, що вона ще виросла в його очах. Така була перша його думка в ту хвилину, коли він дізнався про її таємний шлюб. Тепер ця думка набрала певнішої форми. Жанна справді виросла від цього нагромадження фатальних подій — але залишилась, як і була, благочестивою, мужньою й чистою. Вона й умерла за все це — і ще за своє пізнє кохання. Гарна та смерть, що підтверджує наше життя. «Пане де Гуайон, ви живі!» — так вигукнув колись Анрі у великій залі Лувру, зразу після Варфоломіївської ночі. В безсилій люті він тоді звертався до мертвих, наче вони були присутні там: «Пане де Гуайон, ви живі!» А того вже не було живого, не було у великій залі, він лежав у Луврському колодязі — поживою для круків. І ось тепер він воскрес — поруч жінки, яку знав живим.

Та й Морнеєві часто бувало несолодко! Він шкодував, що завдав своєму королю такого болю, і сумнівався, чи була з того користь. Як він дізнався, та непочесна й небезпечна історія на млині не скінчилась; а саме вона й була останнім поштовхом, що змусив Морнея відкрити королю таку гнітючу таємницю. Турбувало його й те, що король тепер знає про існування свого брата, якого, одначе, не може визнати прилюдно: це суперечило б практичним правилам віри й порушувало б заведений лад. Дивлячись на справу з цього боку, Морней докоряв собі за те, що потривожив пам'ять графа де Гуайона. Та Анрі, навпаки, був схильний дякувати йому за це. І одного дня, розчулені — хоч і різними почуттями, вони знов кинулись один одному в обійми: раптово і без слів, які тільки нашкодили б.

Анрі знов їде до свого млина. Як часто він без супутників їздить цією дорогою, понад річкою Гаронною, тоді біля одного старого містечка переїздить річку і звертає в ліс. Гілочки зачіпають його, кінські копита втопають в опалому листі. На узліссі він зупиняє коня й довго видивляється на свій млин, що стоїть на високому пагорбі, де завжди віє вітер: чи не видно мельника? Як добре було б, якби він саме сів на воза й кудись поїхав. Анрі кортить побути наодинці з його дружиною. Звичайно, він має право їздити сюди, коли йому завгодно. «Мельник із Барбасти» — це, як усім відомо, він сам. Його орендар зовсім не схожий на хитруна; але цей вахлай якось зумів утесатись на млин з молодою, вродливою дружиною. Знає свого пана й не платить йому за оренду. Розраховуватись має молоденька принадна жінка — хоча пан поки що не міг і доторкнутися до неї. Бо орендар ревнивий, мов турок.

Мельник із Барбасти живе в народних переказах. Літні, добродушні люди справді вірять, ніби він сам, власноручно пускає крила й відгортає борошно, що сиплеться з вальців. Насправді ж він не зав'язав ще жодного лантуха; це робить орендар, і з дружиною теж не було ще нічого. Пан і чоловік чудово розуміють один одного: кожен знає, чого хоче другий, і кожен весь час стережеться. В такий спосіб вони навіть здружилися. Щоразу, коли над'їде пан, орендар припрохує його зостатись на обід. Жінка на це не наважується, тільки чоловік. Він певен своєї переваги — кремезний, дужий чолов'яга, володар жаданої жінки, але ще ні разу не мав нагоди на ділі випробувати ту перевагу. Нехай-но пан ускочить у пастку!