Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Анрі слухав Морнея, щоб чути голос Чесноти. Це приємна річ, коли вона каже: «Ти молодий, ти самою своєю природою обранець. Для вияву твоїх блискучих здібностей трапляються блискучі нагоди, вони створені для тебе. А поки не вдарила година більших справ, зробися незаперечним володарем у цій провінції і в своїй партії. Не поспішай: небо тут ясне, а десять років — це ж один день». Досі слова Чесноти були приємні.

Та ось їй спало на думку сказати — і навіть подати про це писану пам'ятку, — що королю Наваррському слід би щонайпізніш о восьмій годині ранку щодня бути вже вдягненому й слухати, як його духівник промовляє молитву. А потім він повинен іти до свого кабінету й там вислухувати по черзі всіх, кому доручав якусь справу. І не треба більше ніяких галасливих таємних рад, де регочуться, розповідають усякі байки та заводять сварки. Морней хотів, щоб з усіх своїх радників Анрі залишив при собі тільки доброчесних; але хто б тоді зостався в раді, крім нього самого? Далі — Анрі, мовляв, повинен показувати особистий приклад своєму домові, і не тільки домові, а й усьому королівству Наваррському, і не тільки королівству, а й усьому християнському світові. Морней не міг стерпіти у володареві, якого обрав собі, нічого вартого осуду. Кожен мав знаходити в ньому те, чого сам найбільше жадає, але ніколи не зустрічає: державці — братерство, суди — справедливість, народ — турботу про те, щоб полегшити його тягар. Державцеві треба пам'ятати, що йому слід з'являтися перед людьми з гідністю, ба навіть із блиском; а насамперед він нікому не повинен давати приводу для наклепів. Він не може задовольнятися навіть тим, що власне його сумління чисте. А далі вже пішла мова про зовсім делікатні речі. Цей член таємної ради, що занадто поважно сприймав свій титул, заговорив про моральність владарів.

— Даруйте вашому вірному слузі ще одне слово, величносте. Оті відомі всім любовні пригоди, що ви їм віддаєте стільки часу, тепер уже недоречні. Тепер для вас, ваша величносте, настала пора злюбитися з усім християнським світом, а особливо з Францією.

«Достоту Катрін!» — подумав Анрі. «Краще я нагадаю тобі, що треба любити бога, а не жінок», — такі були її слова. А тепер ось і другий гугенот причепився до нього з тим самим. Ні, голос Чесноти вже не був приємний. Правду кажучи, цього разу вона з'явилась передчасно й зажадала від молодого державця добропристойності, яка поки що не личила б йому й не відповідала б станові його здичавілого королівства. Але й взагалі це завжди було вразливе місце Анрі— майже єдине його вразливе місце. Коли він уже став визнаним спадкоємцем французького трону, вперта чеснота пана де Морнея знов випхалася з цими самими повчаннями, і знов вони виявилися недоречні, і відповіддю на них були гнів і глузи. І врешті вона замовкла зовсім. Життя пішло далі, вже не чуючи осторог, бо Чеснота зневірилась, і під старість великий король спустився нижче, ніж би годилося йому, через пристрасті, що ними він іще підтримував у собі ілюзію молодості. Отак воно буде, Анрі. Молодість і кохання стануть колись помилками твого ще й доти невситимого серця, і тоді мовчатиме навіть твій Морней. Будь радий, що нині він говорить!

Але Анрі, замість радіти, помстився. На своїй таємній раді, яка, до речі, лишилася без змін, король у присутності посла Морнея заявив, що католикам він завдячує більше, ніж гугенотам. Якщо ці другі й служать йому, то або з корисливості, або ж із ревності у вірі. А католики не мають зі служби ніякої вигоди, та ще й шкодять своїй релігії в ім'я його величі. Це порівняння було таке несправедливе, що й самі дворяни-католики сприйняли його невдоволено. Але Анрі забув навіть про особисту повагу й делікатність: при своєму послі почав зображувати крука. Адже протестантів дражнять круками, бо вони ходять у чорному, весь час крячуть свої псалми і нібито страшенно зажерливі на здобич. Коли король припустився цієї відвертої образи — правда, він зробив те в кутку, не перед очима в цілого гурту, — всі вдали, ніби нічого не помічають, і якраз придворні-католики заглушили його крячання гучною розмовою. А сам Анрі незабаром потихеньку вислизнув з кімнати.

Надворі він заплакав — із сорому й злості на себе, що так повівся з чеснотою, втіленою в гугеноті Морнеї. Хоч він почав ставитись до дипломата холодно й більше не приймав його наодинці, а тим паче в парку «Гаренна» о шостій годині ранку, бо сам уставав аж о десятій, одначе не міг не думати про Філіппа Морнея, навіть коли не бачив його, й не міг не порівнювати його з іншими придворними — здебільшого невигідно для тих інших. Він твердив собі: «Зовсім не такий друг д'Обіньє, що квапив мене тікати з Лувру. І зовсім не такий друг дю Барта — він урятував мені життя в тому шинку. А що вже казати про д'Ельбефа — він оберігав мене на кожному кроці, і як прикро мені його бракує тепер! Але ж хто вони такі? Вояки, відвага для них річ самозрозуміла, ніхто нею не величається, і до чесноти вона не торкається навіть краєчком. Та візьмімо будь-кого з моїх тутешніх наближених, найкращих у раді: що від них лишиться, як порівняти їх із Морнеєм?» У всіх були якісь вади, часом навіть гидкі, проте Анрі тим легше було вибачити їх. Дружба й королівський титул мають силу багато що затерти. Але жоден з них не був наділений знанням — високим і глибоким знанням великого гугенота. А незнання затерти не можна.