Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Поцілуй мене, Роні!

І Роні, згодом герцог Сюллі, вперше торкається випнутими губами щоки свого короля.

Тут, на березі Сени, в лісистому краю, зібралися люди, чиї долі саме складаються. На них падає непевне вранішнє світло з хмар, і долі їхні мінливі, як ті хмари. Всі вони ще поводяться між собою як рівні, і навіть їхній король поки що має лиш те, що й вони: молодість і знов здобуту волю. Ось тіні від хмар покривають усе довкола, і близьке, й далеке, і тільки сама середина залита повінню світла; там стоїть Анрі й одного по одному підкликає їх до себе. З кожним він хоче хвильку постояти віч-на-віч, обняти його за шию, або труснути за плечі, або стиснути йому руку. Це його перші сподвижники. Якби він був ясновидець, то розпізнав би на кожному обличчі його майбутню силу, передбачив би їхні останні погляди й відчув би коли зворушення, а коли й жах. Декотрі покинуть його дуже скоро, інші будуть з ним до його останньої години. Цього йому доведеться втримувати коло себе грішми, а цей служитиме йому з самої любові, коли майже всі вже охолонуть до нього. Але й ворожнеча, і приязнь, і вірність, і зрада — все однаково відіграє свою роль у спільних трудах тих, що мають разом прожити свою добу.

«Вітаю, пане де Роклоре, майбутній маршале Франції! А ти, друже дю Барта, покинеш мене так скоро, помреш після одного з моїх славних боїв? Роні, якби ми обидва були тільки солдатами, ця країна, певне, так би й лишилася нікчемною. Але в Сюллі великий хист до рахунків, а у мене велика душа для людей — і ці дві якості зроблять Францію найпершим серед королівств. Мій Агріппо, прощавай, я відійду з цього світу раніше, а ти, вже старий, підеш у вигнання за віру, бо її знову почнуть переслідувати, тільки-но мої очі склепляться навіки». Буйне світло лилося на них із неба, та все це лишалось незриме.

Видно було тільки молоді, без зморщок обличчя, і на всіх них ту саму радість — що вони разом і шлях у них спільний. І загін відразу рушив тим шляхом. У першому містечку, яке трапилося дорогою, вони напхались їжею й налилися вином, але від того стали тільки легші й заповзятіші, почали жирувати, захопили одного панка з собою. Той поміщик, угледівши вдалині загін, злякався за своє село, вибіг їм назустріч і почав умовляти, щоб вони об'їхали село кружним шляхом. За старшого він вважав Роклора, бо той мав на собі найбільше блискучого металу.

— Гаразд, пане, з вашим селом нічого не станеться, тільки покажіть нам дорогу на Шатонеф.

Адже, поїхавши з ними, він не зможе рознести чутку про них. Дорогою він, щоб показати себе людиною світською, говорив тільки про двір; він знав усіх полюбовників придворних дам, а особливо королеви Наваррської, й перерахував їх до одного її чоловікові. І ось, коли вони пізно увечері під'їхали до Шатонефа, Фронтенак гукнув угору, на мур, до начальника варти:

— Відчиніть браму своєму володареві!

Це місто належало до володінь короля Наваррського. Сільський панок, почувши той наказ, остовпів з ляку; насилу Агріппа д'Обіньє вмовив його кинутись навтікача стежечкою, яка нікуди не вела:

— І будьте ласкаві три дні не повертатись додому!

У Шатонефі вони тільки переночували, а зранку рушили далі і їхали без перепочинку аж до Алансона, а це місто лежить уже ближче до океану, ніж до Парижа. Хоч вони їхали верхи, але шлях той подужали силою своїх ніг. Бо коні витримували, поки відчували, що є сила в людських стегнах; і так само переїздили свої володіння і Ахіллес, і Карл Великий [105] Карл Великий (бл. 742–814) — франкський король з 768 p., а з 800 — імператор. У численних завойовницьких походах створив величезну імперію. з усіма їхніми славними сподвижниками.

А в Алансоні всі три дні, поки вони були там, до них плавом пливли дворяни, і під кінець їх зібралося дві з половиною сотні. Отак утікачі дорогою обернулись у завойовників: міста відчиняють їм брами, їх чекають, ще як вони далеко. Чутка летить, мов на крилах, і нічого не поможе, коли заткнеш рота одному поміщикові: до самого Парижа вже знають усе. І не кожен, хто пристає до загону, з того дешевого гатунку, що зразу намагається примазатись до будь-чийого успіху: приходять і щирі та ревні, не кажучи вже про тих, кого підштовхує гнів. Чутка збирає їх у кількох провінціях, бо Алансон лежить між Нормандією і Меном. Вона сягає навіть далі: декотрі з нових прибічників над'їхали з паризького двору. Анрі приймає всіх, байдуже звідки вони і що в них на серці.

Та ось обурилися перші — вони хотіли назавжди лишитися першими; а надто давні друзі.