Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Д'Ельбеф!

— Трохи не спіймав! Я лежав угорі на виноградних лозах між колонами, той паскуда не бачив мене, а я його впізнав. То блазень, блазень нашого короля, отой нудьгар, отой поганий комедіант. Тільки-но я впевнився, що це він, я стрибнув згори, йому на шию, але, на жаль, схибив — упав поруч. А коли схопився, він уже щез.

— Людина не може щезнути без сліду.

— А дух не кричить, як блазень, і не тупає по сходах під землею. Десь тут є потайний хід, і він утік ним.

Тепер терасу заливало місячне сяйво, і їм неважко було обдивитись кожну плиту, але жодна не виказала таємниці. Анрі вхопився за лоб.

— Ось воно що! — Він мав на увазі обличчя короля, коли вони прощались увечері: на ньому був винуватий і підступний вираз. «І його підступ любісінько міг удатись, бо я справді вірив, що то був дух пана адмірала! А що якби я не збрехав, а сказав: «Ще десять днів, і я вирушаю!» Або навіть признався панові адміралу: «Я часто думав про помсту, пане адмірале, і життя ваших убивць не раз уже висіло на волосинці». Моє щастя, що я про це змовчав. А то, мабуть, завтра мене б знайшли на цих плитах заколотого».

Про все це він не сказав своєму супутникові ні слова, але спостережливий д'Ельбеф зрозумів майже все й без пояснень. Вони повернулись до замку й підняли блазня з ліжка. Як вони й гадали, він уже роздягся й ліг: час на це вони йому дали, поки оглядали плити. Він удавав, ніби спить, але не хріп, а скоріше хекав, і ковдра на ньому ще не встигла нагрітися. Не церемонячись, вони підняли його і прив'язали до стільця. Дивно було, що він так і не розплющив очей. Д'Арманьяка послали привести д'Обіньє й дю Барта. Вони прийшли, і почався допит.

Чи признається він, що тільки-но прибіг з тераси, спитав д'Ельбеф прив'язаного блазня. І чи признається він, що вдавав духа, додав Анрі. Блазень, рятуючи свою шкуру, прикинувся, ніби йому відібрало мову. Він закотив очі під лоба, ніби вже помирав, але водночас вишкірив зуби, наче всміхаючись. Зі страху обличчя його перекривилося так, що вираз смутку, з яким він звичайно грав свою роль, пропав. Уперше за всю свою придворну службу блазень був справді кумедний: біла сорочка замість поважного чорного вбрання, на довгобразому обличчі смертельна блідість, волосся розпатлане, та ще й отой мимовільний усміх. І п'ятеро глядачів зареготали. Д'Ельбеф перший нагадав іншим, що цей негідник хотів підстроїти гидку каверзу живій людині,— про те, що він образив духа, не варто й казати, бо той сам зуміє помститись за себе. Коли блазень це почув, у нього аж зуби зацокотіли з жаху.

Чи признається він, що цього вечора вдавав пана адмірала Коліньї, спитав Анрі ще раз, погрозив блазневі зашморгом і наказав д'Арманьякові посвітити по стінах, чи нема підходящого гака. Та блазень чудово розумівся на комедіях, і допит повернувся зовсім не так, як хотіли вони. Запитання: чи він боїться? Відповідь: авжеж, боїться. Запитання: чи він шкодує, що так зробив? Відповідь: так, шкодує. Запитання: чи готовий він спокутувати провину? Відповідь: так, готовий. Запитання: то він визнає? що вдавав духа? Відповідь: а він цього й не приховував. Він і сам удосталь нахапав дрижаків зі страху перед собою чи, власне, перед справжнім духом; бо ж той міг розсердитися, що його так негоже передражнюють, і скрутити йому в'язи. Та він і тепер певен, що це зухвальство йому так не минеться, хоч він і кається щиро. Адже всі духи невблаганно мстиві.

Запитання: чи він не боїться більш нічого? Відповідь: а чого йому ще боятись? Їхнього гака чи зашморга? Вони не можуть заподіяти йому нічого. Якщо вони його вб'ють, король відразу збагне, що змова, розкрити яку він доручив йому, блазневі, справді існує. Д'Ельбеф шепнув на вухо Анрі: «Облишмо його». Проте Анрі ще спитав, чи блазень учинив так із ненависті. Він-бо навчився в Луврі уважно ставитись до ненависті в будь-якій подобі. Відповідь блазня була така:

— Щоб я ненавидів тебе, Наварро? Чи не за те, що ти тут корчив блазня замість мене? Я колись тобі сказав, що ти цілком можеш заступати мене. Це не такий великий гріх, як те, що зробив я: мавпував духа.

Запитання: чи блазень не пам'ятає однієї образи? Її завдано йому під час святкової процесії, під музику, в яскравому світлі. Відповідь: так, він пам'ятає. Йшлося про те, що колись Анрі вкусив блазня за щоку. Але жоден з них тепер не назвав цієї пригоди, такої інтимної, своїм ім'ям. Запитання: чи блазень, пам'ятаючи ту образу, не робив наказаного йому з особливою радістю? Відповідь — глухим і хрипучим голосом: він ще ніколи нічого не робив з радістю — тільки з належним смутком, не забуваючи про кінець. Власний його кінець уже близько і буде жахливий.