Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

«Поки я зволікав, вертун наважився діяти! І тепер усе пропало, все було марне: тривале прикидання, нескінченні роздуми, безнастанне вивчання людей. Я пройшов школу нещастя — і все ж лишаюсь там, де був уранці після Варфоломіївської ночі».

Заворушення тривало всього два тижні, потім вертун пішов на поступки й почав торгуватися з матір'ю, пані Катрін, про винагороду, за яку він погодиться зрадити своїх союзників. Тим гірше для Анрі! Такий нікчема зухвало випхався у вожді — а він сам зомлів від надмірних насолод. «Як воно так виходить? Та годі, більш не питатиму. Школі нещастя настане кінець, і немічним роздумам теж. Я сповіщу своїх протестантів на півдні, що невдовзі прибуду. Дарма, що тепер вони мене зневажають, бо я вже більш як три роки блазнюю при цьому дворі. Я їм доведу, що я таки син їхньої королеви Жанни. Зовсім іншого гарту людина, ніж вертун д'Алансон! І не така, як марнолюбний Голіаф! Бо я знаю: ця школа була не даремна. Я знаю: мені судилось об'єднати це королівство».

Палка гордість схвильованою мовою запевняла його в цьому, і ніщо не могло заглушити її голосу: ні ганебне становище, в якому він жив так довго й мусив прожити ще якийсь час, ні те, що його знов осоромив вертун д'Алансон, виступивши замість нього — мабуть, і не без думки його скомпрометувати. Він був певен за свою справу. Саме тепер, коли вона здавалась програною, успіх був найближчий. Народ чекає проводиря, і чим більше фальшивих проводирів викрито й відкинуто, тим невідворотніше простує вперед і виходить на свій шлях справжній проводир.

І ось, коли Анрі лишилось витерпіти вже небагато, його спостиг останній, дуже дошкульний удар. Та він витримав і його. Цієї останньої кари він зазнав не від кого іншого, як від рідної сестри. Юна Катрін довго й марно дожидала, коли ж нарешті її любий братик згадає про їхню матір, про пана адмірала й про всіх своїх забитих друзів. У палаці Конде вона потай казала старій принцесі: «Я його знаю, адже в нас із ним одна плоть і кров. І я була тоді в цій кімнаті з ним і паном адміралом, ще живим. Почалася сильна громовиця, розчинились двері, і я вже думала, що зараз увійде наша покійна мати й накаже йому від'їхати з Парижа і помститися за неї. Але то була принцеса Валуа, і вона забрала його на весілля. Про це я думаю весь час, і мій брат теж нічого не забув. Я ладна заприсягтися, що він відтоді тільки прикидається перед усім двором і навіть переді мною, своєю сестрою. Аж коли настане його день, він скине личину й покаже себе».

Катрін не могла всидіти на місці; а коли хвилювалась, видно було, що вона трохи накульгує. Крім того, вона була бліда й щуплявенька, як підліток, — через слабі легені; весь цей час вона прожила відлюдно в домі Конде, з відразою уникаючи двору, де «жінки самі набиваються чоловікам», за висловом її матері. Принцеса Катерина Бурбон лишилася протестанткою. Вона не хотіла зрозуміти братового зречення, хай хоч яке скрутне було його становище. Але вона схвалювала всі його вчинки, бо він був її брат і старший у роду. Вона завжди захищала перед дворянами-протестантами, що потай приїздили до неї з батьківщини, його самого, його поведінку, його зволікання і вміла вселити в тих гостей хоч трохи надії. Вона була безсила, самотня і своєю особою могла навіяти хіба лиш співчуття. Та багато людей пам'ятали королеву Жанну; їх так уражала горда непоступливість дочки, немов то говорила сама Жанна, і вони ще раз схилялися перед її безсмертною душею.

«Та хто б зміг довше як три роки захищати бездіяльного, а надто коли тебе саму облягають сумніви? Він нічого не забув, я знаю. Там, де його тримають у полоні, легко втратити віру. Але він її з божою поміччю віднайде. Я завдам йому зцілющого удару. Я можу це зробити, бо хоч би там що, а лишаюсь, як була, його Катрін, його сестричкою. Я йому потрібна, бо ми змалечку росли разом, і кого ще він мав у найтяжчу хвилину? Нікого, тільки сестру. Я прикинусь, ніби зрікаюся його, і він налякається, що я хочу віддати свою долю і свою справу в руки чужого чоловіка».

Так простосердо розраховувала дитина з великою душею. Вона розкрила свій задум тільки одній людині: панові Теодору де Безові [100] Теодор де Без (1519–1605) — найвідоміший з послідовників Кальвіна, автор багатьох гугенотських псалмів. З 1549 р. був професором грецької мови в Лозанні, з 1559 — проповідник і професор теології в Женеві. Після смерті Кальвіна став на чолі реформованої церкви у Женеві. , женевському пасторові, що звіршував псалом «О господи, яви свій вид». У нього вона спиталася, чи це буде гріх — зробити так, як вона надумала, — і він пояснив їй, що можна вдати, ніби доручаєш свою долю чужому, аби лиш не віддаватися йому насправді тілом. Саме тоді вона зустріла свого кузена — Шарля Бурбона, графа Суассонського, якого їй судилося кохати аж до своєї дочасної смерті.