Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Сходіть-но до вашої матері, королеви. Мені цікаво, який у вас буде вигляд, коли ви повернетесь від неї.

— Що це означає? — ображено спитала Марго. — Зі мною тепер ніхто вже не поводиться так негоже, як за часів короля Карла.

— Сподіваймося, що так воно й є, хоча ваш брат, король, злий на вас не менше, ніж мати.

— Та що сталося, скажіть ради бога!

— Ні, не скажу. Запевняю тільки: сам я не вірю в те, що вам приписують. Це все вигадано, щоб посварити нас.

Він провів свою дружину до покоїв пані Катрін. Та щойно вони розлучились, як до нього підійшла інша дама — герцогиня Гіз, що теж мала клопіт. По ній це було видно вже давно: ще сидячи в кріслі на помості, вона тривожно крутила головою, хоч усі інші були незворушно спокійні. Так поводяться люди, що не можуть отямитись від якогось тяжкого переляку.

— Ваша величносте, — сказала герцогиня, простягаючи до нього обидві руки долонями вгору, — я нещаслива, безвинно скривджена жінка і заслуговую, щоб ви мене втішили.

Він хотів був відповісти: «Можу і я — після всіх інших, хто вас утішав», — та не встиг. Бо герцогиня вже говорила далі:

— Ви найближчий герцогів друг, тож переконайте його заради бога, що я невинна, а то він заподіє мені бозна-що!

Аж тепер вона спинилась перевести дух, і Анрі зміг сказати:

— Я можу засвідчити, що ви невинні, пані, бо мені ви, на жаль, ще не довели протилежного.

— Подумайте лишень, що зробив зі мною той навіженець. Сьогодні вранці я почувала себе не зовсім добре, а він був через щось дуже сердитий, а через що, не хотів сказати. Та я й так здогадувалась, бо що може бути в чоловіка на думці, як не ревнощі. І раптом йому заманулося, щоб я випила бульйону. Але яким тоном він це сказав! Зразу навіяв мені найстрашнішу підозру. Та хоч скільки я відмагалась від того бульйону — ні, «даруйте мені, але бульйон ви вип'єте!» — і тут-таки посилає на кухню.

— Він хотів вас отруїти? — спитав Анрі тихо, злякано, бо пригадав, що це він сам назвав герцога рогоносцем і, мабуть, назвав перший. Відтоді Гіз усюди шукав потверджень, і ось які страшні виявились наслідки для бідолашної жінки. — Сподіваюся, ви йому вихлюпнули той бульйон у вічі?

— Що ви, хіба так можна! Я допросилась у нього, щоб він дав мені півгодини, і за той час приготувалась до смерті.

Анрі вже бачив нещасну жертву ніби крізь туман, бо очі йому набігли слізьми.

— А тоді принесли бульйон. Герцог тим часом вийшов. І я випила чашку до дна.

Навіть за чоловікової відсутності вона корилась йому, підкріплена надією, що останні молитви очистили її від усіх плотських прогріхів.

— І що б ви подумали! — вигукнула вона з раптовою злістю. — То був звичайнісінький бульйон, і все.

Її гнів передався і йому. Оце-то Голіаф, оце-то красень! Жінок залякує. Ось як він мститься, коли вони йому наставляють те, що так йому личить.

— Вельможна пані,— сказав Анрі з щирим переконанням. — Я бачу, що вас безвинно покривдили. І ви заслуговуєте, щоб я вас утішив і загладив провину всіх чоловіків перед вами, тобто і мою провину.

Він узяв її за кінчики пальців, і обоє, високо несучи з'єднані руки, зграбно ступаючи, мов у танці, зі зверненими одне до одного люб'язно-щасливими обличчями, рушили дорогою, що вела до насолоди.

Коли Анрі знову побачив Марго, вона саме вийшла від матері після бурхливої сцени з нею та з коронованим братом, ще й при свідках. То була вже не перша така сцена, викликана її небездоганною поведінкою. Вона ще не встигла заспокоїтись.

— Мабуть, я не помилився? — запитав він співчутливо.

Її великі очі налилися слізьми, аж вона стривожилася, щоб не розмило підмальованих вій, і тому не змогла зразу сказати, що гнітить їй серце. Зате коханий владар обняв її й запевнив, що він завжди її захищатиме, хоч хай там що, бо її довірено йому. Ще сьогодні ввечері, коли король лягатиме спати, двоє його друзів з'ясують йому, який він був несправедливий до неї.

— Та він, може, й повірить, але матері моєї ви не заморочите, — прохопилась Марго й аж сама трохи злякалась. Тоді глянула на свого коханого владаря, пробуючи розгадати: а що він, власне, знає? Бо вона таки справді вчинила великий гріх проти пристойності: провідала свого теперішнього коханця, що лежав хворий. Та Анрі не дав нічого взнаки, і вона повернулась до ролі невинно ображеної: — Якби ж мені не кинули цього наклепу в обличчя прилюдно! Такого я ніколи не пробачу. Ще мені не вистачало, щоб мій коханий владар погано про мене подумав і розсердився!