Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Пам'ятаю, матусю.

Отож Анрі зразу повівся як молоденький півник, — гордо й задерикувато. Правда, спочатку він бачив самих слуг, але ті слуги забрали його від матері, і тільки вихователь лишився з ним у кімнаті. А тоді подали на стіл м'ясо, багато-багато м'яса! Коли й другого дня йому знов принесли на сніданок саме м'ясо, він почав притьмом вимагати дині — адже вдома, на півдні, вони саме поспівали. Динь не було, він заплакав, не схотів їсти нічого, і його, аби розважити, повели гуляти в сад. Тим часом уже передощило.

— Я хочу до матусі. Де вона?

Йому сказали: «У пані Катрін», — і Анрі злякався, бо знав, що це королева. Більше він не допитувався.

На ньому було найкраще його вбрання, його супроводило двоє дворян — вихователь Лa Гошері та ще один беарнець, Ларшан. Вийшли на лужок, і Анрі побачив, що назустріч йому простують троє інших хлопців. Біля них теж був почет, тільки численніший. Анрі зразу помітив, що вони поводяться не так, як хлопчаки, охочі побавитись, надто ж найстарший — він крутив станом і гордо задирав голову, немов дорослий придворний пан. Його білий берет був прикрашений перами.

— Панове, що це за птиця? — спитав Анрі через плече.

— Обережно! — шепнули його супутники. — Це король Франції.

Ось обидва гурточки спинились один перед одним; юний король стояв навпроти малого принца Наваррського. Він стояв нерухомо й чекав, щоб Анрі підійшов. А той не поспішаючи розглядав його. Карл Дев'ятий мав на собі не тільки білого берета — він весь був у білому. Шию його огортали пишні білі брижі коміра; голову, наче вмощену в ті брижі, він трохи повернув набік і дивився скоса. Його погляд, проникливий і сумний, ніби промовляв: «Знаю я тебе. Мені вас усіх доводиться знати, я й не радий».

Анрі відчув, що йому стає весело — вперше, відколи він тут. Він був би зареготав, але з-за спини йому ще раз шепнули: «Обережно!» Тоді семирічний хлопчик спершу бундючно випнув груди перед дванадцятирічним, а потім уклонився йому аж у ноги й півколом махнув правою рукою над самою землею. Вдруге, втретє вклонився він так Карлові з правого, з лівого боку, тоді ще й ззаду, аж дехто з Карлового супроводу захихотів. Одначе Ларшан, дворянин із почту Жанни д'Альбре, поважно став перед Карлом на одне коліно й пояснив:

— Ваша величносте! Принц Наваррський ще ніколи не бачив великого короля.

— А сам він ніколи ним не буде, — сказав Карл, ніби впустив ті слова, і зразу міцно стулив губи, над якими нависав м'ясистий ніс.

Тоді Анрі розсердився; його лагідні, приязні очі зблиснули, і він вигукнув:

— Глядіть, не скажіть цього при моїй матері, та й при вашій, що править замість вас!

Ті слова, як на королівські вуха, вже були образою, і пани позад Карла Дев'ятого аж злякались. А сам він тільки заплющив очі; але в ту мить затямив собі дещо назавжди.

Анрі відразу й заспокоївся і невимушено звернувся до двох інших хлопчиків.

— Ну, а ви? — спитав він підбадьорливо, бо вони здались йому якось дивно збентеженими. Це від того, що він ще не скуштував придворного виховання.

— Мене називають монсеньйором, — сказав перший із двох малюків, одноліток Анрі.— Такий у мене титул, бо я найстарший із братів короля.

— А мене звуть просто Анрі.

— О! І мене теж, — по-дитячому жваво закричав монсеньйор, і обидва хлопчики зацікавлено обдивились один одного.

— А динь у вас нема? — спитав Анрі, не гаючись.

Менший з королевих братів засміявся на ті слова, мов на жарт. Видно було, що малому не часто випадає радіти й сміятись.

Діти стояли під деревом, і десь високо в його гіллі заспівала якась пташка. Всі троє позводили очі вгору. А озирнувшись, побачили, що король уже простує далі й весь почет за ним. Обидва супутники принца Наваррського завели розмову з королівськими придворними й забули про нього. Анрі шепнув:

— Треба пороззуватись.

Умить він скинув черевики й подерся по стовбуру. А долізши до гілля, сказав тим двом:

— Ось зараз я щезну. А ви що, боїтеся?

Та коли він справді зовсім сховався серед листя, й вони не захотіли відставати: роззулись і теж полізли на дерево. Анрі пояснив їм:

— Тут нас нізащо не знайдуть. Вони шукатимуть нас повсюди, а ви тим часом поведете мене… я скажу куди. Ні, ні, не видирайте пташенят! Хіба ви не бачите, що це жовтодзьобі? Отакі самі змостили гніздо у мене перед вікном удома, в По.

Кілька придворних повернулися, роззираючись кругом, тоді порадились і рушили в інший бік. Троє хлоп'ят умить позлазили з дерева, і нарешті Анрі дістався з ними куди хотів, тобто на город. Жадані овочі лежали на чорній землі; він сів просто долі, зарив у землю руки й босі ноги і радісно прошепотів: