Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Ви ще завдасте мені чимало клопоту. Як ваша мати й щира приятелька, я вас остерігаю.

Всі могли б підтвердити, що пані Катрін сказала це справді по-материнському. А Наварра аж схлипнув, перше ніж здобувся на відповідь:

— Вельможна пані, я нізащо в світі не хотів би віддалитись від владарки, що нагадує мені найвеличніших жінок римської історії.

Так скінчилась ця гарна й значуща розмова. Вона піднесла Наварру в очах двору трохи вище, на нього дивилися вже не так зневажливо. Та коли людині доводиться рятувати себе найрізноманітнішими хитрощами, вона здається що день, то інакшою. На спробу він ще прикинувся слухняним, але недотепним. Від нього зажадали, щоб він написав листа до мера й магістрату протестантської фортеці Лa-Рошелі й закликав їх відчинити браму комендантові, якого пришле їм король Франції. Тоді він склав таке вірнопіддане послання, що ларошельці, добре знаючи його вдачу, ніяк не могли попастись на цей гачок. А тому через кілька місяців почалась облога протестантської фортеці, і всьому королівству стало очевидно, до чого призвела Варфоломіївська ніч. «Повалити ворогів — це діло нехитре, але як бути певному, що вони не встануть сильнішими!» — так чи якось подібно сказав Карл Дев'ятий чи то пробурчав собі під ніс, коли з усієї країни почали приходити лихі вісті.

Карл тяжко сумував. Уночі йому з'являлися привиди, він знову чув глухий дзвін жахливої ночі, а з Сени відповідав болісний крик. Годівниця-протестантка витирала йому піт з обличчя, і той піт був кривавий: так шепотілись по всьому Лувру. Бідного короля втішав тільки його безтурботний кузен Наварра:

— Чого журитися, любий брате! В Луврі стало трохи просторіш, і живемо ми дружніше. Ті, хто дав себе заскочити, були дурні. Я їх уже всіх забув. Твоя сестра наставляє мені роги, якщо не помиляюсь; але й мені не бракує нагод віддячити їй тим самим. — І він, клацнувши пальцями, крутнувся на підборах, що їх мав трохи вищі, ніж заведено.

Невдовзі він сам ліг у ліжко, бо йому, мовляв, стало зовсім зле; і справді, він був гарячий і спітнілий. Так установили — хоча й хитаючи головами — лікарі, що за наказом пані Катрін оглянули його. Але ж гарячка може початися й від того, що ти не хочеш іти до обідні — ще не зараз, ради бога, не зараз! «Якщо вже це неминуче, то хоч трохи ще відтягти, боже милий! Пошли мені тяжку хворобу, нехай і з мене виступає кривавий піт, нехай мені навіть з'являються привиди! Я хочу, щоб моє ліжко обступили сорок забитих дворян. Краще хай це, ніж іти до обідні!»

Та надходить день за днем, і нарешті настає той, жахливий. Тоді ми залишаємо своє утечище й відчуваємо в собі силу зустріти неминуче. Це було двадцять дев'яте вересня, день святого Михайла, і лицарі його ордену оточили короля Наваррського й повели до храму. Він ішов понуривши очі й навіть душею не помічав юрби, що стояла по дорозі й витріщалась на нього, й зневажала його, а може, й оплакувала. Перевдягнені гугеноти стежили за його важкою ходою, щоб потім рознести по всій країні вість про жахливу скруту, в яку потрапив їхній дорогий вождь. А сам він весь час думав про свою матір та про адмірала.

Він думав: «Матусю, вони тиснуть на мене, і незабаром я муситиму видати указ нашому краю, Беарну, щоб він зрікся твоєї віри. Я муситиму виганяти твоїх пасторів, а це ж однаково, якби я власною рукою виганяв тебе, люба матусю! Пане адмірале, вашим синам та небожам довелось утікати перевдягненими. Вашу дружину тримають в ув'язненні в Савойї. Чи довго до того, що суд оголосить ваші маєтки відумерщиною, а ваше ім'я — не гідним доброї пам'яті. Та не думайте, пане адмірале, й ти, люба матусю, що я зраджую вас, коли сьогодні все ж таки йду до церкви. Ви знаєте: я виборов стільки днів, скільки можна було: аж сімнадцять. Мій кузен Конде, що спочатку поводився куди зухваліш за мене, пішов до обідні раніше. Прошу вас, поставте мені в заслугу те, що я зумів так довго зволікати, люба матусю й пане адмірале!» Так звертався він до них, ніби до живих, та й справді був певен, що вони живі й чують його: там, де вони тепер, чують і отакі глибоко сховані думки.

Коли відбулась урочиста церемонія переходу в іншу віру — вже вчетверте в його житті,— його без кінця обнімали й цілували, і він бадьоро відповідав на ті обійми та поцілунки. Королева-мати сама явила йому честь: вона дожидала цього юнака, що нарешті лишився зовсім самотній, бо його покинули навіть духи рідних йому небіжчиків — вона була певна того, — та й добру славу він теж утратив. І тому вона зустріла його веселенькою усмішкою, а обнімаючи, зичливо обмацала, наче майбутню печеню. І що ж вона намацала? Всю її веселість мов вітром звіяло. Під убранням на ньому був панцер; Анрі надягнув його, коли мав зректися колишніх одновірців. Поганий знак; пані Катрін уже схопила палицю, щоб поквапно відійти. Та Анрі дозволив собі затримати її, взявши за руку, й обсипав насмішкувато-пестливими словами. Що ж діяти безпорадній жінці в закритій чорній сукні й удовиному чепчику, коли надміру завзятий молодик вихваляє її ніс, оцей товстенний ніс? А він уже тягся до того носа губами, щоб поцілувати. Нарешті вона ухистилась і вдарила його палицею — звичайно, жартома, про людське око. А він зразу почав удавати маленького песика, дзявкати й стрибати на всіх чотирьох кругом неї, ніби хотів ухопити зубами за литку. І пані Катрін кинулась навтіки. Тіло її рвалось уперед, та ноги не поспівали. Отак, наче розриваючись надвоє, вона поспішає геть, а двір сміється — з неї.