Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

А він слухав і дивився. На майдані внизу аж роїлися люди, що сунули з вулиць, — усі заклопотані ділом, жодного ледаря-роззяви. Діло те було скрізь однакове: вбивати й умирати, і робилось воно вельми завзято, в лад із дзвонами і в такт із кровожерним виттям. Ретельна робота, а водночас яка різноманітність, яка винахідливість! Он один вояка волоче по землі якогось старигана, акуратно обв'язаного мотузком, щоб укинути в Сену. А он один городянин вельми старанно і вправно вбив другого, тоді завдав на плечі й поніс до купи голих мертвяків. Простий народ роздягав убитих: то було якраз діло простого народу, а не шановних городян. Кожному своє. Шановні городяни квапливо відходили, несучи важкі гамани: вони-бо добре знали, де що сховано в домі сусіда-інаковірця. Декотрі перли цілі скрині, використовуючи для цього знов же плечі простого народу. А там собака лизав рану своїй заколотій господині, й зворушений убивця нахилявся погладити його, перш ніж перейти до наступної жертви. Бо й убивці ж мають серце. Вони вбивають, може, тільки один день у житті, а собак люблять весь вік.

У кінці однієї вулиці виднів пагорок, а на ньому стояв вітряк і крутив крилами, як і завжди. Мостом через Сену можна б утекти, якби тільки його перебігти. На тому мосту збилась юрма втікачів, і вони падали під ударами варти. Бо та варта під командою офіцерів-вершників була на місці й дбала, щоб був порядок. Піші й кінні неквапно посувались, розсипавшись на певну відстань один від одного. Бо ж їм потрібен був простір, так само як і працьовиті бджоли потребують його для своєї роботи. Якби тільки не вся оця кров та ще дещо, надто пекельний ґвалт, то, здалеку дивлячись, можна б подумати, що ці добрі люди гуляють по луці й рвуть квіточки. Принаймні небо над ними ясніло найчистішою блакиттю.

«Які ретельні,— подумав Анрі,— Коли вже закортіло вбивати, нащо так пильно розбирати, в кого є білий знак, а в кого нема? Невже, щоб мати право вбивати, доконче треба бути білим? Але ж вони вбивають не для власної втіхи чи користі, а для інших, за дорученням, заради справи, і тому сумління в них чисте. Хоч які вони несамовиті, видно, що це несамовитість із наказу, і працюють вони справно й охоче. Он там кілька душ ставлять шибеницю. Поки вони її докінчать, усі вже будуть повбивані, і вішати можна буде тільки трупи. Та це їм не вадить, вони ж роблять усе не для себе. Вони ніколи нічого не роблять для себе; це мені треба запам'ятати. І як легко напровадити їх на зло і шкоду! Куди важче домогтися від них чогось доброго. Шановні городяни й простий народ — а разом, при сприятливій нагоді, з них виходить послідуща сволота», — думав Анрі; і ті самі слова були останніми в мозку Коліньї в хвилину його смерті.

Та подекуди відверто виступало й справжнє божевілля. Воно величалося на майдані, не докладаючи рук до загального діла: тільки голос його верещав, вирізняючись з усіх:

— Пускайте кров! Пускайте, не жалійте! Лікарі кажуть, що в серпні спустити кров не менш корисно, ніж у травні!

Це кричав до всіх заклопотаних ділом такий собі пан де Таван, хоч сам не робив нічого. Зате він сидів на раді з пані Катрін, коли ухвалювали цю справу, — і навіть був на тій раді єдиним французом.

Та ось один ревний католик, що працював самотужки, вельми сумлінно горлаючи: «Tue! Tue!», — вивів із завулка якогось чоловіка. Анрі хоче крикнути — нема голосу. Хоче кинутись кудись, знайти зброю, вистрелити з вікна. Ох, марна річ: на світі є тільки жертви й кати. «Старий товстун, мій учитель Бовуа, не примусив тягти себе чи штовхати, він статечно йде за горлаєм. Він філософ і вважає життя чогось вартим лиш доти, доки воно розумне. Пане де Бовуа, що ви робите? Стаєте на коліна в своєму широкому плащі, спокійний і сповнений мудрості. Молитовно складаєте руки й терпляче дожидаєте, поки кат нагострить меча. Пане де Бовуа, мій добрий учителю!»

Анрі впав додолу, обличчям на руки, й не побачив, як чисто зрубано голову старому товстунові. Не знав він і про те, що з найближчого будинку вибігла якась жінка з посудиною в руках, підставила її під струмінь крові, що вдарив із шиї, й напилася тієї крові.

Коли Анрі отямився, двері до подружнього покою були замкнені. Замкнула їх Марго.

Trop tard, vous etes envoute. Les avertissements venant de toutes parts n'y font plus rien. Les confidences du roi votre beau frere restent sans echo et les inqietudes de votre bien-aimee n'arrivent pas a vous alarmer. Vous vous abandonnez a votre amour tandis que les assassins eux memes ne voient qu'en frissonnant de peur, autant que de haine, approcher la nuit sanglante. Enfin vous la rencontrez, cette nuit-la, comme vous auriez fait d'une belle inconnue: et pourtant deja M, l'Amiral avait succombe, presque sous vos yeux. N'est-ce pas que vous saviez tout, et depuis longtemps, mais que vous n'aviez jamais voulu ecouter votre conscience? Votre aveuglement ressemblait en quelque sorte a cette nouvelle demence sujette a caution de Charles IX. Il l'a choisie comme refuge. De votre cote vous vous etiez refuse a l'evidence pour etablir votre alibi d'avance. A quoi bon, puisque alors vous deviez tomber de haut et qu'il vous faudra expier d'autant plus durement d'avoir voulu etre heureux sans regarder en arriere.