Генрик Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

Скшетуський глибоко зітхнув і кинувся Жендзянові на шию.

— Приятелем мені будеш, братом, не слугою, — мовив він. — А зараз мерщій їдьмо. Коли пані Вітовська обіцяла прибути?

— Через тиждень після мене — а я вже десять днів як тут… Вісім із них ваша милость лежав непритомний.

— Їдьмо! їдьмо! — повторив Скшетуський, — а то у мене серце від радості розірветься.

Щойно він це сказав, як на подвір’ї почувся кінський тупіт, і за вікнами, застуючи світло, засновигали коні й люди. Крізь шибки пан Скшетуський побачив спершу старого ксьондза Цецишовського, а поруч із ним — змарнілі обличчя пана Заглоби, Володийовського, Кушеля та інших знайомих в оточенні одягнутих у червоне князівських драгунів. Пролунали веселі окрики, й за хвилю до кімнати слідом за ксьондзом сипнула юрба рицарів.

— Під Зборовом укладено перемир’я, облогу знято! — гучно мовив ксьондз.

Але Скшетуський відразу сам про все здогадався, як тільки кинув погляд на збаразьких товаришів. За мить Заглоба і Володийовський, відштовхуючи один одного, кинулись у його обійми.

— Нам сказали, що ти живий, — кричав Заглоба, — але тим більша радість бачити тебе здорового та ще й так скоро! Ми зумисне сюди по тебе приїхали… Яне! Ти навіть не уявляєш, якою укрив себе славою і яка нагорода на тебе чекає!

— Король тебе нагородив, — мовив ксьондз, — але король королів його перевершив.

— Я вже знаю, — відповів Скшетуський. — Нехай вас Бог милує. Жендзян мені усе розповів.

— І ти не задихнувся від радості? Тим ліпше! Vivat Скшетуський, vivat князівна! — вигукнув Заглоба. — Ну що, Яне! А ми тобі про неї й не заїкнулися, бо не знали, чи жива. Але пахолок твій хвацько із нею втікав. От де vulpes astuta! [89] Хитра лисиця (лат.). Князь чекає на вас обох… Ха! Ми аж під Ягорлик по неї їздили. Я пекельного монстра, що її стеріг, убив. Дванадцятеро хлопчиків, котрих ви обіцяли, трішки забарилися, та не біда — ви своє невдовзі надолужите. Онучата у мене підуть, милостиві панове! Жендзяне, розповідай, невже у тебе все добре минулося? А ми із паном Міхалом, уяви собі, удвох цілу орду стримали! Я перший на чамбул кинувся! Бусурмани ховалися від нас у ями з-під вивернутих із корінням дерев — ніщо не допомогло! Пан Міхал теж добре бився… Де моя донечка? Дайте сюди мою квіточку!

— Нехай тобі Бог помагає, Яне! Нехай тобі Бог помагає! — примовляв малий рицар, знову обіймаючи Скшетуського.

— Нехай вам Бог відборгує за все, що ви для мене зробили. Мені слів бракує. Життя моє, кров — мала для вас нагорода! — відповів Скшетуський.

— Не переймайся цим! — волав Заглоба. Мир укладено! Кепський мир, милостиві панове, але що врадиш. Добре, що хоч ми вже покинули цей зачумлений Збараж. Тепер, любязні добродії, поживемо у спокої. Усе це нашими стараннями, і моїми теж, бо якби Бурляй жив досі, нічого б із цього перемир’я не вийшло. А тепер можна й весілля справити. Вище носа, Яне! Тримайся молодчиною! Ніколи не здогадаєшся, який для тебе князь-воєвода приготував весільний подарунок! Колись розкажу, а зараз… Де в дідька моя донечка? Мерщій давайте сюди мою донечку! Тепер уже її Богун не викраде — хіба що перед цим із нього шкуру злуплять! То де ж моя мила донечка?

— Я саме на коня сідав, щоб їхати назустріч дружині каштеляна сандомирського, — мовив Скшетуський. — Їдьмо, їдьмо, бо я збожеволію.

— Гайда, милостиві панове! їдьмо із ним, щоб не гаяти часу. Гайда!

— Пані Вітовська вже, мабуть, недалечко, — зауважив ксьондз.

— Уперед! — додав пан Міхал.

Але Скшетуський уже був за дверима і скочив у сідло так легко, ніби щойно не підвівся із ліжка після хвороби. Жендзян тримався при ньому, щоб не лишатися з ксьондзом віч-на-віч. Пан Міхал із Заглобою приєдналися до них, і ось уже вони чимдуж мчать попереду топорівським битим шляхом, а за ними летить уся шляхта і драгуни в червоному — ніби вітер підхопив і несе дорогою червоні пелюстки маків.

— Хутчій! — кричить Заглоба, б'ючи острогами коня.

Так проскакали вони верст із десять, аж ось на закруті дороги побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецькому панжів [90] Виїзних лакеїв при дворі магната. . Кілька із них, помітивши озброєних вершників, притьмом рвонули їм назустріч — спитати, хто такі.

— Свої! Із королівського війська! — вигукнув пан Заглоба. — А це хто їде?

— Дружина каштеляна сандомирського! — прозвучала відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не знаючи, що робить, зсунувся із коня й став, похитуючись, край дороги. Шапку він скинув, а по скронях у нього рясно стікав піт. Так стояв наш рицар на порозі щастя, тремтячи усім тілом. Пан Міхал теж зіскочив із коня й підхопив попідруч ослаблого приятеля.