— Уже рушають! — мовив ксьондз.
— Під Збараж… на порятунок — прошепотів Скшетуський.
І не відомо, чи то від радості, чи то від тяжких трудів, чи від усього вкупі він так знемігся, що Тизенгауз і староста жечицький майже тягли його на собі.
Тим часом, ідучи до будинку тутешнього парафіяльного священика, вони опинилися у юрбі жовнірів, що збиралися перед костьолом. Це були сапегинські хоругви й піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли абияк, подекуди збившись купками й загороджуючи шлях пішоходам.
— З дороги! З дороги! — вигукував ксьондз.
— А хто це тут шукає дороги?
— Гусарський товариш зі Збаража.
— Чолом йому! Чолом! — лунала безліч голосів.
Одні розступалися відразу, інші, навпаки, збивалися в купу ще дужче, бажаючи побачити героя. І дивилися здивовано на цього змученого голодранця, на його страшне обличчя, освітлене місячним сяйвом, і, вражені, шепотіли:
— Зі Збаража, зі Збаража…
З превеликими труднощами довів ксьондз Скшетуського до попівства. Там його викупали, відмили од болота і крові, а потім ксьондз наказав покласти його у ліжко священика, а сам повернувся до війська, що вирушало у похід.
Скшетуський був напівпритомний, але лихоманка не давала змоги йому відразу заснути. Проте він уже не розумів, де знаходиться і що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт коней, скрипіння возів, гучні кроки піхоти, крики жовнірів, звуки сурм — і все це зливалося в нього у вухах в один безперервний шум… «Військо йде», — пробурмотів сам до себе… Тим часом шум почав потроху віддалятися, слабнути, вщухати, танути, аж поки нарешті тиша огорнула Топорів.
І здавалося тоді Скшетуському, що разом із ліжком він летить у якусь бездонну прірву…
пав він кілька днів, але й після пробудження не покидала його зла лихоманка — довго ще марив, згадував Збараж, князя, старосту красноставського, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: «Не туди!» панові Лонгінусу Підбип’яті — лише про князівну не згадав ні разу. Певно, та сувора заборона, яку він раз і назавжди наклав на будь-який спомин про неї, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Натомість йому здавалося, що він бачить над собою мидзате обличчя Жендзяна — точнісінько як тоді, коли князь після старокостянтинівської битви послав його з хоругвами під Заслав знищити розбійницькі зграї, і Жендзян несподівано з’явився у хату, де він вирішив переночувати.
Видіння це плутало його думки — йому ввижалося, що час зупинив свій плин і нічого відтоді не змінилося. Він знову на Хоморі й спить у хаті, а прокинувшись, відведе хоругви до Тарнополя… Розгромлений під Старокостянтиновом Кривоніс утік до Хмельницького… Жендзян приїхав із Гущі й сидить біля нього… Скшетуський хоче заговорити, хоче звеліти пахолкові сідлати коней, але не може… І знову з’являється думка, що не на Хоморі він, що уже було взято Бар, — аж тут Скшетуського пронизує біль, і нещасна його голова знов занурюється у темряву. Нічого вже не знає він, нічого не бачить. Проте за хвилю з цієї темряви, із цього хаосу виринає нове видіння — Збараж… облога… Отже, він не на Хоморі? А Жендзян усе одно сидить біля нього, схиляється над ним. Крізь прорізані у віконницях сердечка до кімнати сійнувся пучок яскравого світла й виразно освітив обличчя пахолка, сповнене зажури і співчуття…
— Жендзяне! — раптом вигукує Скшетуський.
— О мій добродію! Нарешті-таки ви мене впізнали! — кричить пахолок і припадає до ніг господаря. — А я думав, що ваша милость уже ніколи не прокинеться…
Настало мовчання — чути було тільки схлипування пахолка, котрий не переставав обіймати господареві ніг.
— Де я? — спитав пан Скшетуський.
— У Топорові… Ваша милость зі Збаража до його величності короля прийшов… Хвалити Бога! Хвалити Бога!
— А король де?
— Пішов із військом виручати князя-воєводу.
Знову настало мовчання. Сльози радості текли по обличчю Жендзяна, котрий за хвилю зворушено сказав:
— Пощастило-таки вашу милость живим побачити… Відтак підвівся й одчинив віконницю, а потім і вікно. Свіже вранішнє повітря увірвалося до кімнати, а з ним і яскраве денне світло. Від цього світла Скшетуський повністю прийшов до тями…
Жендзян сів у ногах ліжка…
— То це я зі Збаража вийшов? — запитав рицар.
— Авжеж, мій добродію… Ніхто не міг учинити того, що ваша милость учинив. Тільки завдячуючи вашій милості король поквапився рятувати князя.
Читать дальше