Олексій Толстой - Ходіння по муках

Позитивні ідеали автор роману зв’язує з своїми улюбленими героями — сестрами Катериною і Дашею Булавіними, інженером Іваном Телєгіним, офіцером Вадимом Рощиним; це вони повинні протистояти аморальній і деградуючій буржуазній інтелігенції. Від зіткнення з загниваючим світом вони ще не встигли розбеститись, зуміли зберегти цілісність натури, щирість почуттів, людяність, глибоку любов до вітчизни. З неприхованою симпатією і тривогою стежить художник за їх шуканнями і переживаннями, зворушливим і вірним коханням.

Найбільш поетичні образи — Даша і Телєгін; їх взаємини описані з особливим емоційним піднесенням, задушевним ліризмом. У царстві розпусти, моральних збочень, нещирості вони — промінь справжньої людяності, щиросердості, духовного здоров’я і чистоти. Стурбовано спостерігаючи за тим, якими спокусами зустрічає цих ніжних і недосвідчених людей підступний світ столичних декадентських салонів, ми зрештою порадуємося за них: яке щастя, що вони знаходять одне одного, що зміцнять свої душі великим коханням, підуть з ним через випробування війни і революції, щоб злитись з народом, знайти оновлену вітчизну. Свої уявлення про незіпсовану інтелігентність і про красу людських відносин, про близький до глибинних першооснов народного життя російський характер письменник втілив насамперед у ці художньо досконалі і правдиві образи.

Літературознавці не без підстав пояснюють життєву достовірність і переконливість образів головних героїв роману тим, що автор при їх створенні широко використав реальний життєвий матеріал, що Телєгін і Рощин немало увібрали в себе від роздумів і настроїв самого письменника, що прообразами Каті і Даші стали дружина О. Толстого Н. В. Крандієвська — їй присвячено роман — та її сестра. Дійсно, талановито індивідуалізувавши образи, письменник у той же час ніби поділив між Телєгіним і Рощиним свої сподівання і сумніви, політичні пристрасті і болісні помилки. У думках і вчинках цих героїв відбивається така ж політична наївність і упередженість до більшовицьких ідей, які характерні були для самого письменника періоду створення роману, вони висловлюють думки, дуже близькі до думок О. Толстого, що були висловлені ним у статтях, нарисах, листах 1917–1920 років. Рощин і Телєгін неспроможні розібратися у смислі подій, збагнути історичну закономірність і велич соціалістичної революції. Болісні їх ходіння по муках, пошуки свого місця у житті, бо їм здається, що гине у руїні, у стихії батьківщина, а вони безсилі зарадити горю. Ось офіцер Рощин приїздить з фронту і повідомляв друзям, що солдати не хочуть більше воювать, армія розповзається. «Батьківщини у нас з вами більше нема, — є місце, де була наша батьківщина… Велика Росія перестала існувати з тої хвилини, коли народ кинув зброю… Велика Росія тепер — гній під оранку…» У первісному тексті роману Рощин зображався як принциповий і активний ворог більшовиків. У розмові з Катериною він називав штаб більшовиків «зміїним гніздом», погрожував зліквідувати його. Не проявляв такої рішучої ворожості, але не розумів і не приймав ідей більшовиків і Телєгін, якого робітники вважали демократом і «своїм». У нових редакціях письменник звільняє своїх героїв від такої антибільшовицької закінченості, знімає епізоди, які закривали їм шлях до ідейної перебудови у майбутньому.

Як і сам письменник у 1917–1920 роках, герої роману залишались на тяжкому роздоріжжі. Їх ще чекали довгі дороги шукань і страждань. Письменник з’єднав їх сильним, як смерть, коханням; і, не розуміючи соціальної бурі, вони поставили над усім кохання, бо їм здавалось, що це єдина у поділеному на антагоністичні класи і стани світі сила, здатна об’єднати людей, дати смисл їх існуванню.

А ще наділив письменник своїх улюблених героїв найсвятішим своїм почуттям, яке допомогло йому врятуватись від багна білоемігрантщини і знайти шлях у нове життя, — любов’ю до вітчизни — Росії, рідного народу, «пристрасного, талановитого, сильного». У кінці роману «Сестри» поряд з темою ходіння по муках письменник високо підносить патріотичну тему величі і нездоланності вітчизни і народу. Вислухавши розпачливі слова Вадима Рощина про те, що «батьківщини у нас з вами більше немає», Іван Телєгін читає Даші гіркі і разом гордовиті сторінки із історії Смутних часів — розповідь про розорення і відродження землі Руської. «Ти бачиш… І тепер не пропадемо… Велика Росія пропала! А от онуки цих самих обшарпаних мужиків, які з кіллям ходили виручати Москву, — розбили Карла Дванадцятого і Наполеона… Велика Росія пропала!.. Повіт від нас залишиться — і звідти постане російська земля…» Ці палкі слова непохитної віри О. Толстой не випадково вкладає в уста Івана Телєгіна, адже якраз Телєгін порівняно близько стоїть до революційних робітників заводу, на якому він працює. Якщо Рощин взяв на себе головним чином розпач і біль автора, то Телєгін — його незламну віру в творчі сили народу. У одному з своїх виступів 1943 року О. Толстой визнавав, що «Сестри», коли писались, були безперспективними. Дійсно, роман створювався з гіркою думою про втрачену вітчизну. І лише епізод у кінцевому розділі, де Телєгін, почерпнувши впевненості в історії, говорить Даші про нездоланну силу народу, надавав твору оптимістичного звучання. Пізнішими переробками письменник прагнув посилити мотиви, які б відкривали перед героями перспективу. Бо трагічну тему втраченої вітчизни треба було розгорнути у наступних частинах епопеї як тему втраченої і поверненої вітчизни.