Олексій Толстой - Ходіння по муках

Єлизавета Київна поклала руку йому на голову, заплющила очі.

Він говорив, що кожної ночі на нього находить жах смерті. Він повинен відчувати коло себе близько, поруч, живу людину, яка б жаліла його, зігрівала, віддавала б йому себе. Це кара, мука… «Так, так, знаю… Але я весь закляк. Серце спинилося. Зігрійте мене. Мені так мало потрібно. Пожалійте, я гину. Не залишайте мене самого. Люба, люба дівчино…»

Єлизавета Київна мовчала, налякана і схвильована. Безсонов цілував її долоні все довшими поцілунками. Став цілувати великі й сильні її ноги. Вона дужче зажмурилась, здалося, що спинилося серце, — так було соромно.

І раптом її всю обвіяв вогник. Безсонов став уявлятися милим і нещасним… Вона підвела його голову і міцно, жадібно поцілувала в губи. Після цього вже без сорому швидко роздяглася і лягла в постіль.

Коли Безсонов заснув, поклавши голову на її голе плече, Єлизавета Київна ще довго вдивлялась короткозорими очима в його жовтувато-бліде обличчя, все у стомлених зморшках — на скронях, під повіками, коло стуленого рота: чуже, але тепер навіки рідне обличчя.

Дивитись на сонного було так тяжко, що Єлизавета Київна заплакала. їй здавалось, що Безсонов прокинеться, побачить її в постелі, товсту, негарну, з розпухлими очима, і постарається якнайшвидше позбутися, що ніколи ніхто не зможе її полюбити, і всі будуть певні, ніби вона розпусна, дурна й вульгарна жінка, і вона навмисне буде робити все, щоб так думали: що вона любить одного, а зійшлася з іншим, і так завжди її життя буде повне каламуті, сміття, страшних образ. Єлизавета Київна обережно схлипувала й витирала очі ріжком простині. І так, непомітно, в сльозах, заснула.

Безсонов глибоко втягнув носом повітря, повернувся на спину і розплющив очі. Ні з чим не зрівнянною кабацькою нудьгою гуло все тіло. Було гидко думати, що треба починати наново день. Він довго розглядав металеву кульку ліжка, потім наважився і подивився ліворуч. Поруч, теж на спині, лежала жінка, обличчя її було прикрите голим ліктем.

«Хто така?» Він напружував каламутну пам’ять, але нічого не згадав, обережно витягнув з-під подушки портсигар і закурив. «От так чорт! Забув, забув. Фу, як незручно».

— Ви, здається, прокинулись, — промовив він улесливим голосом, — доброго ранку. — Вона помовчала, не віднімаючи ліктя. — Вчора ми були чужими, а сьогодні зв’язані таємничими путами цієї ночі. — Він скривився, все це виходило банально. І, головне, невідомо, що вона зараз почне робити — каятися, плакати, чи огорнуть її родинні почуття? Він обережно доторкнувся до її ліктя. Лікоть відсунувся. Здається, її звали Маргарита. Він сказав сумно: — Маргарито, ви сердитесь на мене?

Тоді вона сіла в подушках і, придержуючи на грудях сповзаючу сорочку, почала дивитись на нього вирячкуватими, короткозорими очима. Повіки її припухли, повний рот кривився в усмішку. Він зараз же згадав і відчув братерську ніжність.

— Мене звуть не Маргарита, а Єлизавета Київна, — сказала вона. — Я вас ненавиджу. Злазьте з постелі.

Безсонов зараз же виліз з-під ковдри і за запоною ліжка коло смердючого рукомийника сяк-так одягнувся, потім підняв штору і погасив електрику.

— Є хвилини, яких не забувають, — пробурмотів він.

Єлизавета Київна продовжувала стежити за ним темними очима. Коли він сів з цигаркою на канапу, вона промовила повільно:

— Приїду додому, отруюся.

— Я не розумію вашого настрою, Єлизавето Київно.

— Ну і не розумійте. Забирайтеся з кімнати, я хочу одягатися.

Безсонов вийшов у коридор, де пахло чадом і віяв сильний протяг. Ждати довелося довго. Він сидів на підвіконнику і курив; потім пішов у самий кінець коридора, де з маленької кухоньки чулися тихі голоси полового і двох покоївок, — вони пили чай, — і половий говорив:

— Завела про своє село. Теж Расєя. Багато ти розумієш. Походи вночі по номерах — от тобі і Расєя. Всі сволочі. Сволочі і паскудники.

— Говоріть акуратніше, Кузьмо Івановичу.

— Коли я при цих номерах вісімнадцять років знаходжусь, — значить, можу так говорити.

Безсонов повернувся назад. Двері в його номер були відчинені, кімната була порожня. На підлозі валявся його капелюх.

«Ну, що ж, тим краще», — подумав він і, позіхнувши, потягнувся, розправляючи кості.

Так почався новий день. Він відрізнявся від учорашнього тим, що зранку сильний вітер розірвав дощові хмари, погнав їх на північ і там збив у величезні побілілі купи. Мокре місто було залляте свіжими потоками сонячного світла. В ньому корчились, смажились, падали непритомними драглисті чудовиська, невловимі для ока, — нежиті, кашлі, погані хвороби, меланхолійні палички сухот, і навіть напівмістичні мікроби чорної неврастенії залітали за фіранки, в присмерк кімнат і вогких підвалів. По вулицях повівав вітрець. В будинках протирали шибки, відчиняли вікна. Двірники в синіх сорочках підмітали вулиці. На Невському розпусні дівчатка з зеленими личками пропонували прохожим букетики рясту, що пахнув дешевим одеколоном. У магазинах спішно прибирали все зимове, і, як перші квіти, з’явилися за вітринами весняні, веселенькі речі.