Олексій Толстой - Ходіння по муках

«А ви в цей час боялися, ні на що не наважувались і роздумували над речами, в яких, як вівця, нічого не розуміли, і не зрозумієте, поки самі не обсмалите крильця», — подумала Даша і тихо засміялась. З того темного озера, куди падали крижані кульки і звідки не можна було ждати нічого доброго, постав, як часто бувало за ці дні, в’їдливий і злий образ Безсонова. Вона дозволила собі, і він опанував її думки. Даша принишкла. В темній кімнаті цокав годинник.

Потім далеко в будинку грюкнули двері, і було чути, як голос сестри запитав:

— Давно повернулась?

Даша підвелася з крісла і вийшла в прихожу. Катерина Дмитрівна зараз же сказала:

— Чого ти червона?

Микола Іванович, знімаючи драпове пальто, сказав дотеп з репертуару любовника-резонера. Даша, з ненавистю подивившись на його м’які великі губи, пішла за Катею в її спальню. Там, сівши коло туалета, елегантного і тендітного, як усе в кімнаті сестри, вона стала слухати щебетання про знайомих, яких Катя зустріла під час прогулянки.

Розповідаючи, Катерина Дмитрівна прибирала в дзеркальній шафі, де лежали рукавички, шматки мережив, вуальки, шовкові черевички, безліч маленьких дрібничок, що пахли її духами. «Виявляється, що Керенський знову прогавив процес і сидить без грошей; зустріла його дружину, скаржиться, — дуже трудно стало жити. У Тімірязєвих кір. Шейнберг знову зійшовся з своєю істеричкою, кажуть, що вона навіть стрілялася у нього на квартирі. От весна яка, весна. А день який сьогодні?! Всі блукають, як п’яні, по вулицях. Ага, ще новина, — зустріла Акундіна, запевняє, що найближчим часом у нас буде революція. Розумієш, на заводах, по селах — всюди заворушення. Ах, коли б швидше! Микола Іванович так зрадів, що повів мене до Півато, і ми випили пляшку шампанського, ні з того, ні з сього, за майбутню революцію».

Даша, мовчки слухаючи сестру, відкривала і закривала затички на кришталевих флаконах.

— Катю, — сказала вона раптом, — розумієш, — я така, яка є, нікому не потрібна. — Катерина Дмитрівна, з шовковою панчохою, натягнутою на руку, обернулась і уважно глянула на сестру. — Головне, я не потрібна самій собі така. Щось подібне до того, ніби людина вирішила їсти тільки сиру моркву і вважала б, що це її ставить набагато вище над іншими людьми.

— Не розумію тебе, — сказала Катерина Дмитрівна.

Даша подивилась на її спину і зітхнула.

— Всі погані, всіх я осуджую. Один дурний, другий противний, третій брудний. Тільки одна я хороша. Я тут чужа, мені дуже тяжко від цього. Я і тебе осуджую, Катю.

— За що? — не обертаючись, тихо спитала Катерина Дмитрівна.

— Ні, ти зрозумій. Ходжу з задертим носом, — от і вся заслуга. Просто — це по-дурному виходить, і мені обридло бути чужою серед вас усіх. Словом, розумієш, мені дуже подобається один чоловік.

Даша промовила це, опустивши голову; засунула палець у кришталевий флакончик і не могла його звідти витягти.

— Ну, що ж, дівчинко, слава богу, якщо подобається. Будеш щаслива. Кому ж і щастя, як не тобі. — Катерина Дмитрівна легенько зітхнула.

— Але знаєш, Катю, все це не так просто. По-моєму, — я не люблю його.

— Якщо подобається, — полюбиш.

— В тім-то й річ, що він мені не подобається.

Тоді Катерина Дмитрівна зачинила дверцята шафи і спинилась коло Даші.

— Ти ж тільки-но сказала, що подобається… Оце, справді…

— Катюшо, не чіпляйся. Пам’ятаєш англійця в Сестрорєцьку, отой і подобався, була навіть закохана. Але тоді я була сама собою… Злилася, ховалася, ночами рюмсала. А цей… Я навіть не знаю, — чи він це… Ні, він, він, він… Збентежив мене… І вся я інша тепер. Наче диму якогось нанюхалась… Якби він зараз зайшов до мене в кімнату, — не ворухнулась би…. роби, що хочеш…

— Дашо, що ти говориш?

Катерина Дмитрівна сіла на стілець до сестри, пригорнула її, взяла її гарячу руку, поцілувала в долоню, але Даша повільно випручалась, зітхнула, підперла голову і довго дивилась на синіюче вікно, на зірки.

— Дашо, як його звуть?

— Олексій Олексійович Безсонов.

Тоді Катя пересіла на стілець, поруч, поклала руку на горло і сиділа непорушно. Даша не бачила її обличчя, — воно все було в тіні, — але почувала, що сказала їй щось жахливе.

«Ну, і тим краще», — відвертаючись, подумала вона. І від цього «тим краще» стало легко й порожньо.

— Чому, скажи, будь ласка, інші все можуть, а я не можу? Два роки чую про шістсот шістдесят шість спокус, а за все життя тільки один раз і цілувалася з гімназистом на ковзанці.

Вона зітхнула голосно і замовкла. Катерина Дмитрівна сиділа тепер, зігнувшись, опустивши руки на коліна.